Того дня я дізналася, що я шахрайка. Тобто не шахрайка, як поганий фокусник, а підробка, як несправжній антикваріат. Я була обманом, створеним навмисно. Тоді я була така юна… Хоча здається, що відтоді минула якась коротка мить, але я вже не юна. Як мало часу потрібно, щоб змінити обличчя: порізьбити, мов дерево, зробити твердим. Більше жодних мрій із розплющеними, затьмареними очима, які я так любила. Я стала гостріша, зосередженіша. Звузилася.
Ніл із Мелані були моїми батьками; вони тримали крамничку під назвою «Вбраннєвий хорт». Власне, це була крамниця вживаного одягу. Мелані називала його «колишнім улюбленим», стверджуючи, що «вживаний» — те саме, що «використаний». На вивісці було намальовано усміхненого рожевого пуделя у пухнастій спідничці, з рожевим бантом на голові й пакетом для покупок у лапі. Під картинкою був девіз у лапках і курсивом: «А з вигляду й не скажеш!» Це мало означати, що одяг такий гарний — і не скажеш, що старий, але це була неправда, бо був він переважно паскудний.
Мелані казала, що успадкувала «Вбраннєвого хорта» від бабусі. Ще вона визнавала, що вивіска старомодна, але говорила, що люди її знають і змінювати щось тепер буде неповагою.
Наша крамниця була розташована у Квін-Весті, серед кварталів, де, за словами Мелані, все колись було таке: тканини, ґудзики та фурнітура, дешева білизна, крамнички «Все за долар». Але зараз район розвивався: з’являлися кав’ярні з органічними продуктами та етичною торгівлею, торгові точки великих брендів, фірмові бутики. Мелані у відповідь на це почепила у вітрині табличку «Мистецтво, яке можна носити». Але всередині крамниця була напакована одягом, який не можна було назвати мистецтвом. Один куток вважався нібито дизайнерським, хоча, будьмо відверті, справді цінні речі ніяк не могли б опинитися у «Вбраннєвому хорті». Решта була ганчір’ям. Люди приходили дуже різні: молоді, старі; вони шукали знижок чи цікавинок або просто дивилися. Або ж продавали: навіть безхатченки намагалися отримати пару доларів за футболку, добуту на гаражному розпродажі.
Мелані працювала на першому поверсі. Вона яскраво вдягалася, у помаранчевий та «рожевогарячий» кольори, які, говорила вона, створюють позитивну, енергійну атмосферу, і взагалі в душі вона до певної міри циганка. Вона завжди була жвава, усміхнена, хоча й пильнувала дрібних злодюжок. Після закриття крамниці перебирала й пакувала речі: це на благодійність, це на ганчірки, це мистецтво, яке можна носити. Перебираючи речі, мугикала пісні зі старих мюзиклів. Серед її улюблених були «О, який чудовий ранок» та «Коли ідеш крізь бурю». Мене дратував її спів; тепер я про це шкодую.
Іноді вона заводилася: забагато тканини, вона мов океан — хвилі тканини, що набігають і загрожують утопити її. Кашемір! Хто купуватиме кашемір тридцятирічної давнини? Він із віком кращим не стає — не те що вона сама.
Ніл носив бороду, не завжди охайно підстрижену, все більш сиву, і волосся мав небагато. Він не скидався на бізнесмена, але опікувався тим, що називалося «фінансовим боком справи»: рахунками, звітами, податками. Його кабінет був на другому поверсі, куди вели сходи з гумовими наліпками. Там був комп’ютер, і шафка для документів, і сейф, але в усьому іншому кімната не нагадувала офіс: була така само забита й захаращена, як решта крамниці, бо Нілу подобалося колекціонувати речі. Заводні музичні скриньки — їх у нього було чимало. Годинники, багацько різних годинників. Старі рахівниці, які заводилися ручкою. Пластикові іграшки, які ходили або стрибали: ведмеді, жаби, штучні щелепи. Проєктор для кольорових слайдів, яких ні в кого більше не було. Камери — він любив старі камери. Говорив, що деякі з них роблять кращі знімки, ніж будь-які сучасні. Вони займали в нього цілу полицю.
Одного разу він залишив сейф відчиненим, і я зазирнула всередину. Замість пачок грошви, які я очікувала побачити, там лежала крихітна штучка зі скла й металу, яку я сприйняла за чергову іграшку на зразок стрибучих щелеп. Та я не бачила, де вона заводиться, і боялася торкнутися її, бо вона була стара.
— Можна з нею погратися? — запитала я в Ніла.
— Із чим погратися?
— З іграшкою в сейфі.
— Не сьогодні, — усміхнувся він. — Може, як підростеш.
Тоді він замкнув сейф, і я забула про дивну іграшку, аж поки не прийшов час мені її згадати і зрозуміти, що то було.
Ніл намагався ремонтувати різні речі, хоча часто йому це не вдавалося — неможливо було знайти деталі. Тоді ці речі просто осідали на полиці, «збираючи порох», як казала Мелані. Ніл ненавидів щось викидати.