— Сядь на край, перекинь ноги, — мовив чийсь голос.
Хтось узяв мене під руку. Ми опинилися на палубі.
— Капітан Мішіменго, — сказав голос. — Проведемо вас досередини.
Щось низько загуло, і я відчула, як корабель рушив.
Ми увійшли до маленької каюти зі щільно завішаними вікнами, якимось пультом і чимось схожим на радар, хоч я не мала змоги до нього придивитися.
— Добре, що ви вибралися, — сказав капітан Мішіменго. Він потис нам руки; у нього бракувало двох пальців. Це був огрядний чоловік років шістдесяти, засмаглий, з короткою чорною бородою. — Ось історія, раптом вас запитають. Це тріскова шхуна на сонячних батареях з додатковим бензиновим двигуном. Вигідний прапор — Ливан. Ми привезли тріску й лимони за особливою ліцензією, тобто йдеться про сірий ринок, а тепер пливемо назад. Удень маєте ховатися: від свого контакту через Берта, який висадив вас на пристані, я чув, що вас скоро почнуть шукати. У трюмі є для вас місце. Якщо буде перевірка, берегова охорона не шукатиме надто ретельно: це наші знайомі.
Він потер пальці. Я знала, що це означає гроші.
— У вас є щось поїсти? — запитала я. — Ми майже весь день не їли.
— Точно, — промовив він.
Наказав нам зачекати й повернувся з горнятками чаю та сандвічами. Там був сир, але не гілеадський, а справжній — козячий, із цибулькою, Мелані такий смакував.
— Дякую, — сказала Аґнес.
Я вже почала їсти, але теж подякувала з набитим ротом.
— Твоя подруга Ада передавала привіт. Скоро побачитеся, — кинув мені капітан Мішіменго.
Я ковтнула.
— Звідки ви знаєте Аду?
Він засміявся.
— Усі якось пов’язані. Принаймні тут. Ми колись давно разом полювали на оленів у Новій Скотії.
Ми спустилися драбиною до наших спальних місць. Спочатку зійшов капітан Мішіменго й увімкнув світло. В трюмі стояли морозильні камери і великі довгасті металеві ящики. Збоку одного з ящиків була закривка, всередині — два спальні мішки, не дуже чисті: гадаю, не ми перші їх використовували. Всюди смерділо рибою.
— Якщо все гаразд, можете не зачинятися, — сказав капітан. — Спіть гарненько, хай вовчок не кусає за бочок.
Ми чули, як віддаляються його кроки.
— Це жахливо, — прошепотіла я до Аґнес. — Рибою смердить. Ці спальники… У них точно воші.
— Маємо бути вдячні, — відповіла вона. — Лягаймо спати.
Моє татуювання мене турбувало — доводилося лежати на правому боці, аби не зачепити його. Я питала себе, чи не почалося в мене зараження крові. Якщо так, то це халепа, бо лікаря на борту точно не було.
Ми прокинулися ще затемна, бо корабель хитався. Аґнес вибралася з ящика й піднялася нагору поглянути, що відбувається. Я теж хотіла піти, але почувалася зле.
Вона повернулася з термосом чаю та двома яйцями, звареними натвердо. Сказала, що ми вийшли в океан і саме тому корабель так хитає.
Вона й не уявляла, що хвилі можуть бути такими величезними, хоча капітан Мішіменго сказав, що це ще нічого особливого.
— Господи, — промимрила я. — Сподіваюся, вони не стануть іще більші. Ненавиджу блювати.
— Будь ласка, не згадуй ім’я Господнє, аби вилаятися, — сказала Аґнес.
— Пробач. Але можу сказати, що, коли Бог і є, Він цілковито спаскудив мені життя.
Я думала, що вона розлютиться, але почула лише:
— Ти на світі не єдина. Нікому не буває легко все життя. Але, можливо, Господь спаскудив, як ти кажеш, твоє життя, маючи на це причини.
— Аж, бляха, не дочекаюся дізнатися, що то за причини, — прогарчала я.
Біль у руці страшенно мене дратував. Не варто було так саркастично до неї говорити, і лаятися теж.
— Я думала, ти зрозуміла істинну мету нашої місії, — мовила Аґнес. — Порятунок Гілеаду. Очищення. Оновлення. Ось причина.
— Гадаєш, цю гнилу купу лайна можна оновити? Спалити, та й годі!
— Чому ти бажаєш зла стільком людям? — м’яко запитала вона. — Це моя країна, я там виросла. Це лідери її псують. Я хочу, щоб стало краще.
— Так, гаразд, — сказала я. — Розумію. Вибач. Я не мала тебе на увазі. Ти моя сестра.
— Я приймаю твоє вибачення. Дякую за розуміння.
Кілька хвилин ми сиділи у темряві й тиші. Я чула її дихання й зітхання.
— Як гадаєш, це спрацює? — нарешті запитала я. — Коли ми приїдемо на місце?
— Це не від нас залежить, — відповіла Аґнес.
На початку другого дня я вже дуже хвилювалася за Ніколь. Вона говорила, що не хвора, але в неї піднялася температура. Я згадала, як нас в Ардуа-холі вчили піклуватися про хворих, тому постійно її напувала. На кораблі було трохи лимонів, тож я мала змогу додати соку до чаю, а ще солі й трохи цукру. Мені було доволі просто лазити вгору-вниз драбиною, що вела до нашого сховку, і я думала про те, що в довгій спідниці це було б значно складніше.