На палубі на нас уже чекав капітан Мішіменго з одним зі своїх матросів. Вони мали для нас рятувальні жилети й термос. З лівого боку на корабель накочувалася стіна туману.
— Дякую, — сказала я капітанові. — За все, що ви для нас зробили.
— Вибачте, що вийшло не за планом, — відповів він. — З Богом.
— Дякую, — повторила я. — І вас хай береже Господь.
— Тримайтеся подалі від туману, якщо вийде.
— Чудово, — сказала Ніколь. — Туман. Саме те, що нам потрібно.
— Це може бути й благословенням.
Вони опустили нас до човна. Там був невеликий двигун на сонячній батареї. Капітан Мішіменго сказав, що ним дуже легко керувати: повний хід, холостий, уперед, назад. Ще було два весла.
— Відштовхнися, — сказала Ніколь.
— Перепрошую?
— Відштовхни наш човен від «Неллі». Не руками! Ось… візьми весло.
Я спромоглася нас відштовхнути, але не дуже добре. До цього я ніколи не тримала в руках весла і почувалася дуже незграбною.
— Прощавай, «Неллі Дж. Бенкс», — промовила я. — Боже вас благослови!
— Можеш не вимахувати: вони тебе не бачать, — буркнула Ніколь. — Певно, раді нас позбутися: ми отруйний вантаж.
— Вони були до нас добрі, — сказала я.
— Гадаєш, вони на цьому мало заробляють?
«Неллі Дж. Бенкс» віддалялася. Я сподівалася, що їм пощастить.
Я відчувала, як течія підхоплює надувний човен. Капітан Мішіменго сказав триматися під кутом: рухатися перпендикулярно було небезпечно, бо човен могло перекинути.
— Потримай мого ліхтарика, — сказала Ніколь. Вона вовтузилася з кнопками на моторі правою рукою. Мотор завівся. — Ця течія наче річка.
Ми справді рухалися швидко. На березі ліворуч, дуже далеко, виднілися вогні. Було холодно — такий холод пронизує до кісток.
— Ми наближаємося? — трохи помовчавши, запитала я. — До берега?
— Сподіваюся, — сказала Ніколь. — Інакше скоро знову будемо в Гілеаді.
— Можна стрибнути за борт, — мовила я. Нам не можна було повертатися до Гілеаду за жодних обставин: тепер вони вже мали зрозуміти, що Ніколь зникла, а не втекла з Еконовіком. Не можна було зрадити Беку і все те, що вона для нас зробила. Краще вже померти.
— Дідько, — вилаялася Ніколь. — Мотор щойно йокнувся.
— О ні! Можеш…
— Намагаюся. Яка срань!
— Що? Що таке?
Довелося підвищити голос: нас огортали туман і плюскіт води.
— Здається, коротке замикання, — сказала Ніколь. — Або батарея сіла.
— Вони навмисно це зробили? — запитала я. — Може, хочуть, щоб ми загинули…
— Та ну! Для чого їм убивати клієнтів? Тепер доведеться гребти.
— Гребти? — перепитала я.
— Так, — відповіла Ніколь. — Веслами. — Я можу це робити тільки однією рукою, інша роздулася, мов той дощовик, і не питай мене, що це таке!
— Я не винна, що не знаю таких речей, — зауважила я.
— Хочеш зараз про це поговорити? Бляха, вибач, але у нас тут паскудна й критична ситуація. Хапай весло!
— Гаразд. Усе. Тримаю.
— Встав його у кочет. У кочет! Сюди! Тепер візьми обома руками. Гаразд, дивися сюди. Коли скажу: «Греби», — опускаєш весло у воду й тягнеш!
Ніколь кричала на мене.
— Я не знаю як. Я така безпорадна…
— Годі плакати, — гаркнула вона. — Мені начхати, як ти почуваєшся! Просто роби! Негайно! Коли скажу: «Греби», — тягнеш весло на себе! Бачиш світло? Воно вже ближче!
— Навряд. Ми так далеко… Нас віднесе.
— Не віднесе, — відрубала Ніколь. — Якщо ти постараєшся. Тепер греби! Греби! Ось так! Греби! Греби!
XXV. Пробудження
Тітка Відала розплющила очі. Поки нічого не сказала. Що там з її свідомістю? Чи пам’ятає вона, як побачила Джейд у сріблястій сукні Перлової Діви? Чи пам’ятає удар, який мав її вирубити? Чи розповість про це? Якщо перше правда, то й друге теж. Вона спроможна скласти два і два — хто, крім мене, міг у цьому допомагати? Будь-яке викриття мене перед медсестрою негайно стане відоме Очам, тоді годинник зупиниться. Мушу вжити запобіжних заходів. Але яких? І як саме?
Ардуа-холом ходять чутки про те, що її удар стався не спонтанно, а в результаті якогось шоку, а то й нападу. Зі слідів п’ят у землі видно, що її затягли за мою статую. Її вже перевели з реанімації до палати для одужання, Тітка Елізабет з Тіткою Геленою по черзі сиділи біля її ліжка, чекаючи на перші слова — кожна підозрювала іншу, тож я не мала змоги залишитися з нею наодинці.
Записка про втечу викликала чимало балачок. Сантехнік став чудовим доповненням — така переконлива деталь. Пишаюся винахідливістю Ніколь і вірю, що вона стане їй у пригоді в найближчому майбутньому. Здатність переконливо брехати — талант, який не варто недооцінювати.