Тоді з’явилася новина: двох Перлових Дів помітили на автостанції Портсмута в Нью-Гемпширі. Командор Джадд відрядив пошукову операцію: цих самозванок, як він їх називав, слід було схопити й повернути для допиту. Їм не можна говорити ні з ким, крім нього самого. В разі ймовірної втечі було наказано стріляти на ураження.
— Це різкувато, — зауважила я. — Вони недосвідчені. Певно, їх обдурили.
— За цих обставин мертва Крихітка Ніколь принесе значно більшу користь, ніж жива, — сказав він. — Упевнений, що ви, Тітко Лідіє, це розумієте.
— Пробачте мою тупість, — сказала я. — Я повірила в її щирість, тобто в щире бажання приєднатися до нас. Якби це виявилося правдою, було б так прекрасно…
— Тепер зрозуміло, що вона шпигунка, яка прибула до Гілеаду під прикриттям. Жива вона може знищити нас обох. Чи ви не розумієте, якими вразливими ми будемо, якщо хтось інший схопить її й змусить говорити? Моя репутація буде остаточно знищена. Прийдуть убивці, й не лише по мене: прийде кінець і вашому пануванню в Ардуа-холі, й, будьмо чесні, вам самій.
«Любить — не любить»: я набуваю статусу знаряддя, яке можна викинути після використання… Але це обопільна гра.
— Щира правда, — погодилась я. — Деякі громадяни нашої країни, на жаль, одержимі помстою. Вони не вірять, що ви завжди чинили якнайкраще, особливо у зерноочисній діяльності. Але тут, як і завжди, ви прийняли наймудріше рішення.
Це викликало усмішку в нього на обличчі, хоч і напружену. Уже не вперше перед очима спалахнув спогад: я у робі з коричневої мішковини піднімаю пістолет, цілюся, стріляю. Куля чи ні?
Куля.
Я знову відвідала Тітку Відалу. Біля неї чергувала Тітка Елізабет — в’язала шапочку для недоношеного — вони нині в моді. Я досі надзвичайно вдячна долі, що ніколи не вчилася в’язати.
Очі Відали були заплющені, дихання рівне: не щастить.
— Вона ще не заговорила? — запитала я.
— Ні, жодного слова, — відповіла Тітка Елізабет. — Принаймні поки я тут.
— Добре, що ви така уважна, — мовила я. — Але ви, напевно, втомилися. Я вас підміню. Підіть випийте чаю.
Вона глянула на мене з підозрою, але вийшла.
Щойно вона вийшла, я нахилилася до Відали й голосно гаркнула їй у вухо:
— Підйом!
Очі розплющилися. Погляд зосередився на мені. Тоді вона прошепотіла дуже чітко:
— Це ти зробила, Лідіє. За це тебе повісять.
Вираз її обличчя був водночас мстивий і тріумфальний: нарешті вона мала звинувачення, для якого були підстави, і моя посада вже майже належала їй.
— Ви втомилися, — сказала я. — Спіть.
Вона знову заплющила очі.
Коли увійшла Елізабет, я шукала в кишені ампулу морфію, яку принесла із собою.
— Я в’язання забула, — пояснила вона.
— Відала заговорила, коли ви вийшли.
— Що вона сказала?
— У неї, певно, постраждав мозок, — мовила я. — Вона звинуватила вас у тому, що ви її вдарили. Сказала, що ви спільниця «Мейдей».
— Але ж ніхто їй не повірить, — сполотнівши, залопотіла Елізабет. — Якщо хтось її й ударив, то це та Джейд!
— Важко передбачити, хто у що повірить, — сказала я. — Комусь може здатися доцільним ваше відсторонення. Не всі Командори оцінили ганебний відхід лікаря Гроува. Я чула розмови про вашу ненадійність: якщо вже ви звинуватили Гроува, то хтозна, кого ще можете звинуватити? У такому разі свідчення Відали проти вас радо приймуть. Людям потрібен цап-відбувайло.
Вона сіла.
— Це катастрофа.
— Ми вже бували в халепі, Елізабет, — м’яко мовила я. — Пригадайте Камеру вдячності. Ми обидві вибралися і з тих пір робили все необхідне.
— Ви так мене підтримуєте, Лідіє, — прошепотіла вона.
— Шкода, що Відала страждає на алергію, — сказала я. — Сподіваюся, в неї не буде нападу астми уві сні. Я мушу поспішати: маю зустріч. Залишаю Відалу у ваших надійних руках. Здається, їй треба поправити подушки.
Двох зайців одним пострілом: це значно естетичніше й практичніше, і місця для маневрів більше. Хоча, зрештою, не для мене, бо ж я маю дуже незначний шанс утекти неушкодженою після викриття, якого не уникнути, коли Ніколь з’явиться у канадських новинах і пред’явить докази, які вона везе туди від мене.