— Маєш чудовий вигляд, — сяйнув білосніжними зубами іспанець.
— Ти також! — стримано всміхнулася у відповідь дівчина. — Вибач, що потурбувала.
— Усе гаразд.
— Якби знала, що до вильоту буде чотири години, купила б сама.
— Кажу ж, мені неважко. — Борха відгорнув верхню частину пакета, показавши темне горлечко винної пляшки. — Вона?
— Вона!
— Тримай, — передав пакунок Златі.
— Двадцять євро, так?
— Ага.
Злата взяла пляшку та простягнула хлопцеві блакитну двадцятиєврову банкноту. Борха, зіжмакавши, сховав купюру до кишені, а тоді кивнув на припаркований неподалік мопед.
— Я не поспішаю, якщо хочеш, можу підкинути до аеропорту.
— Дякую, але мушу спершу зібратися, забрати речі з готелю.
Вони попрощалися, і Борха, з третьої спроби завівши дирчик, поїхав. Злата поклала пляшку до сумки (горлечко по-зрадницьки вистромлювалося назовні), розвернулася і закрокувала до готелю. Пляшку вона купувала для батька, тож, завернувши на вулицю Джона Мейнарда Кейнса, несподівано захотіла йому зателефонувати. Дівчина дістала телефон, набрала номер.
— Тату, привіт!
Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:
— Привіт.
Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.
— Як ти? — запитала дівчина.
— Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.
Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.
— Жартую, звісно, — бадьористо крекнув він. — Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?
— Я вже звільнилася.
У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.
— І як пройшло?
— Гарно.
— Барселоною гуляла?
— Ні, па. Багато роботи було.
— О, тебе що, на цепу тримали?
— Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.
— Начхати на твої екосистеми, — пробурчав старий, — я однаково незабаром відкинуся.
— Тату!
— Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! — Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: — Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.
Злата заусміхалася.
— Я дещо купила.
— Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, — голос став скрадливо-зацікавленим.
Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.
— Попросила знайомого іспанця купити.
— І що? Він купив?
— Купив.
— Глушман чортів! — прогорлав батько в трубку. — Я питаю, що він купив?
Злата розсміялася.
— Не скажу.
— Я можу здохнути, поки ти повернешся. Це ж, бляха, чотири години летіти!
— Тату…
— І потім ти до кінця своїх днів мучитимешся через те, що я врізав дуба, так і не дізнавшись, що ти мені привезла.
— Господи, тату! Добре! Добре, я розповім, тільки припини ці розмови про смерть!
— Ну то що це?
— Пляшка «Capmo Arriba».
— О-о-о… — Схоже, їй вдалося його здивувати. — Ти пам’ятаєш?.. — пробурмотів він.
— Звісно.
Старий зашморгав.
— Ти що, плачеш? — вражено запитала Злата.
— Та ну! Якась херня до носа влізла! — Утім, вона знала, що це не так. Іще раз шморгнувши, батько замріяно мовив: — Ми з твоєю мамкою колись розпивали її на пляжі… на цьому… як його?.. От бісова старість! Я бачу той клятий пляж перед очима, наче зараз на ньому стою, але не можу пригадати назву!
— Нова Ікарія, — підказала Злата.
— Та-а-ак, точно… — задоволено прогудів він. — Нова Ікарія. В саму лише назву закохаєшся. І там ще пісок такий, дрібний-дрібний… І чистий.
Кілька секунд обоє мовчали. Потім батько діловито поцікавився: