— Коли летиш?
— Виліт за п’ять до сьомої.
— Набереш, як сядете в Борисполі.
— Ти вже, мабуть, спатимеш.
— Яке спатиму? Ти новини дивишся? Я останній раз нормально спав іще за Ющенка. Набереш, коротше. Я чекатиму.
— Добре.
Злата дійшла до готелю. Речей багато не мала, тому спакувалася швидко, спустилася на рецепцію і попросила викликати таксі до аеропорту Ель-Прат.
Машина з’явилася за три хвилини. Таксист допоміг завантажити сумку в багажник, запопадливо відчинив дверцята, та перед тим, як сісти, Злата затрималася та кілька секунд — щось зважувала. Зрештою звела погляд на водія.
— Ми можемо перед аеропортом заскочити на Нову Ікарію? Я знаю, це гак, але якщо вам не важко…
— Platja de la Nova Icària? — уточнив таксист.
— Так, будь ласка.
Водій ледь помітно кивнув:
— Як скажете.
І вони поїхали.
На пляжі — порожньому за такої погоди — Злата вилила воду з пластикової пляшки, яку захопила з номера, відійшла подалі від брукованої доріжки, туди, де вже майже не виднілося слідів, і, присівши, набрала у пляшку піску. Таксист, звісивши руку з вікна, мовчки спостерігав за нею.
Рейс 3068 авіакомпанії «Ryanair» приземлився в Борисполі за двадцять до півночі. Злата, ще навіть не вийшовши з літака, зателефонувала батькові, проте він не відповідав. Подумки дорахувавши до десяти, вона скинула виклик. Вирішила, що тато, мабуть, таки заснув.
Дівчина швидко проминула паспортний контроль, забрала сумку з багажного конвеєра, взяла таксі й о пів на першу вже була вдома.
Значно пізніше вона згадуватиме, що сумка на коліщатках, з якою літала до Європи впродовж останніх років, іще в митній зоні Борисполя видалася легшою, ніж на реєстрації в Барселоні, проте хвилюватися Злата почала, лише переступивши поріг квартири. Знімаючи взуття, вона несподівано помітила, що на одному з бігунків застібки-блискавки не вистачає язичка. Не роздягаючись, дівчина затягла сумку до спальні, розчахнула її й застигла. Сумку абсолютно точно відкривали. Одяг і папери, які вона так старанно поскладала в барселонському готелі, було хаотично перемішано. Злата схилилася над сумкою, встромила досередини руку, проте відразу, наче обпечену, відсмикнула її.
— Зараза!
Весь одяг був у піску.
«Відкрутилася кришечка», — перше, що проскочило в голові. Злата подумки вилаяла себе, хоча тут-таки пригадала, як ретельно закручувала пляшку з піском, сідаючи в таксі. Хай як метеляло сумкою в польоті чи на багажному конвеєрі, кришка не могла сама по собі відкрутитися.
І тут до неї дійшло. Спершу лише здогадка, що обдала нутрощі холодом. Злата вдруге нахилилася, дістала з сумки кілька течок із паперами, здмухнула з них пісок, а тоді взялася гарячково промацувати одяг.
— Ні, — здогадка переросла у певність. — Бляха, ні!
Пляшки з вином не було. Дорогá двадцятиєврова «Capmo Arriba» зникла.
Злата відчула під одягом пластикову пляшку з піском. Витягла її. Пластмасова кришечка була на місці, міцно закручена, от тільки піску всередині виявилося вполовину менше, ніж до вильоту.
Пластмасова кришечка на місці.
Упродовж кількох секунд Злата тупо витріщалася на напівпорожню пляшку. Потім іще раз, хоча вже не так ретельно, промацала одяг. А тоді сіла й розплакалася.
Її мама померла у травні 2015-го, і за наступні три роки Злата неабияк зблизилася з батьком. Тобто вони й раніше були близькі, просто після материної смерті дівчина напрочуд чітко усвідомила, що й батькові не так багато залишилося. Власне, за ці роки вона майже ні з ким, окрім батька, не спілкувалася. Не вистачало часу. Та й бажання особливого не було. Саме через те Злата так хотіла привезти татове улюблене іспанське вино, їй навіть снилося, як вони розпивають його за вечерею, і говорять про маму, і згадують, як разом їздили на відпочинок до Європи, поки ще мама була жива, а тепер…
Вантажники в Борисполі обнишпорили її сумку, поцупили вино, а натрапивши на пляшку з піском, вирішили ще й позбиткуватися: відкрутили кришечку й висипали половину піску просто в сумку. А потім кришку закрутили.
Злата взяла до рук пару джинсів, розгорнула їх. Усе було в піску. Він понабивався в кишені, в усі складки та шви. І одяг, і сумку тепер не відчистити, доведеться викидати.
— Худоба, — процідила вона. Ну чому? Чому чи не щоразу, повертаючись до цієї країни, вона зазнає приниження?
Озвався мобільний. Не дивлячись на екран, дівчина приклала телефон до вуха й розпачливо викрикнула:
— Алло!
— Оу, ти чого?
Батько.
«Чорт», — Злата хутко втягнула шмарклі й витерла сльози (і знову — так ніби він міг її бачити), та вже було пізно.