Тенгіз запитально глипнув на Левіна.
— Ти щось бачив?
Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:
— Там був великий знак: прямо — на Глухів і Ніжин, праворуч — на Суми та Конотоп.
— Блядь! — вилаявся Тенгіз. — Таки проморгали.
— Я ж тобі казала! — гарячкувала Катя. — І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!
— Не кричи! — вишкірився Тенгіз. — Зараз буде місце для розвороту. — Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.
— Ви чуєте? — Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою.
Дівчата повернули голови. Хлопець застиг — шкіра над переніссям зібгалася у складки — і показував пальцем на магнітолу.
— Воно затихає. Саме по собі.
— Ні, — поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’явилися сухе електричне потріскування та шипіння, котрі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипання та плач.
— Затихає, — пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повторив Іван. — Ми ніби віддаляємося від нього.
— Ага, — повільно кивнув Тенгіз.
— Не агакай, — долинув іззаду голос Каті, — за дорогою стеж.
— Стежу, — почав пригальмовувати. — Он розворот.
— Зачекай! — Левін поклав руку на плече товариша. — Можеш проїхати далі?
— Навіщо?
— Проїдь іще трохи.
Тенгіз напружився.
— Не розумію.
— Не розвертайся. — Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: — Ми ж нікуди не поспішаємо, так?
— Що ти надумав? — у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.
— Просто їдь, — тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.
Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.
Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.
Першою не витримала Мирослава:
— Ну?
— Виття стишується, — не підвищуючи голосу, сказав Левін. — А завади навпаки наростають.
Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.
— І що?
Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.
Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:
— Наступний поворот.
На той час крики вже майже не пробивалися крізь тріскотіння радіозавад. Іван кивнув:
— Так, можеш розвертатися.
Тенгіз увімкнув покажчик лівого повороту, акуратно вирулив до місця розвороту, переконався, що на зустрічній смузі порожньо, і швидко розвернувся.
— І що це було? — поглянув на Левіна.
— Зараз побачимо.
— Вимкніть це довбане радіо, — заблагала Катя.
— Ні, — Левін мотнув головою. — Не треба.
Тенгіз невдоволено насупився, проте нічого не сказав. Машина набирала швидкість, праві колеса прогуркотіли по невеликій виямці, і за мить по тому хлопець раптом збагнув: крики, що кілька секунд тому повністю стихли, поволі повертаються. Мирослава з Катею принишкли — також здогадалися. Що ближче вони добиралися до перехрестя обіч Батурина, то дужчали стогони, які лунали на 89,7 мегагерцах.
— Вони ж майже зникли, — тепер уже й Тенгіз зашепотів.
Левін лише покивав. Його товариш пригальмував перед перехрестям. Праворуч ішла новенька дорога на Батурин. Ліворуч повз давно занедбану заправку пірнала в похмурі ліси стара роздовбана асфальтівка на Конотоп.
Тенгіз викрутив кермо ліворуч і, майже не скинувши швидкість, з’їхав з траси. У світлі фар із пітьми виринув крихітний дорожній знак, і хлопець, просто щоб не мовчати й хоч на мить прогнати з голови страхітливі стогони, промовив:
— Ер-шістдесят-один.
Рівний асфальт закінчився, і гуркіт із-під коліс зім’яв його слова в нерозбірливу грудку.
— Що? — перепитала Катя.
— Дорога Р61, — пояснив Тенгіз.
— Воно повернулося. — Іван тицьнув пальцем у магнітолу. — Чуєте? Як раніше!
Завади час від часу проскакували, проте затихали. Із розташованих обабіч панелі приладів динаміків линуло завивання вітру, незрозуміле шарудіння, подібне до шурхоту дрібного піску під важкими черевиками, віддалені безутішні стогони та дитячий (чи радше схожий на дитячий, бо в тому неспинному схлипуванні було щось до скрипу зубовного потворне) плач. Якоїсь миті звуки набрали сили й стали рельєфними, заледве не відчутними на дотик.