Григораш міряє мене поглядом з голови до п’ят і знову заходжується коло знімків.
— Май на увазі, — застерігає він, — з цією ампулою ти ще посушиш собі голову!
Якого біса він мене дратує? Майор Григораш чоловік не поверховий, на вітер не говорить. Сам фах привчив його все обміркувати, зважити, перш ніж дійти якогось висновку, надто коли обмаль доказів.
— Найперше мене цікавлять висновки медекспертів. — Я уточнюю свої наміри. — Якщо підтвердиться, що Лукач наркоман і постійно мав справу з такими ампулами, то він, безперечно, потребував сили грошей. І ще одне: мусив мати вдома шприца… А де він? Чому його не знайдено?
Григораш скептично хитає головою:
— Незважаючи на висновки експертизи, тобі все одно доведеться з’ясувати, звідки в нього ампула.
Чим мені ще подобається Григораш: його умовиводи ніколи не виходять за рамки встановленого в лабораторії. Моя уява часом випереджає розвиток подій, а от із Григорашем такого не буває, він завжди судить лише на основі фактів.
— Бувай, — прощаюся, — я пішов.
Ту ж мить Григораш підводиться зі стільця й потягується, аж кістки тріщать. Лише тепер до мене доходить: поки я ніжився в ліжку, Григораш цілу ніч трудився над фотографіями та аналізами, щоб оце зараз, як і обіцяв, дати якісь напрямки в розслідуванні справи.
— Дізнаєшся про щось цікаве від Патріке — дай мені знати.
Його прохання, безперечно, переслідує якусь мету — я бачу по його запалених очах. Запитую:
— Маєш якусь ідею?
Його відвертість обеззброїла б будь-кого:
— Не знаю… Але хочу знати, як талановитому юнакові, ба навіть дуже талановитому, могла у двадцять чотири роки прийти в голову думка про самогубство. — Зітхає і лається: — Хай їй трясця, цій справі!
Щось очевидячки непокоїть Григораша. Дивно, бо він побував, як мовлять, і на коні, й під конем, набачився всякого, крутячись зі своєю торбою та фотоапаратом біля багатьох трупів. У нього гарт, як у хірурга, який не зважає на хворого, «ріже» його без жалю.
Покидаю лабораторію і подумки присягаю, поки не доїду до прокуратури, не думати про Крістіана Лукача. Краще вже згадувати фільм із чудовим Зорро.
У «Москвичі» прокуратури, що прислав Беріндей, я й справді прокручую кадри вчорашнього фільму. Далі думки самі собою перескакують на Лілі. Вона має рацію… Так далі не піде! Пора вже нам брати шлюб… Тільки-но доходить до нього, завжди щось заважає. Треба заїхати до неї…
Прокурор Беріндей чекає на мене з готовою кавою. Кабінет у нього не бозна-який великий, зате він у ньому сам. Зустрічає мене з розпростертими обіймами, наче я завітав до нього не в справі, а в гостину. Власне, він завжди такий, одначе сьогодні для гостинності має додаткову причину: відфутболив мені Лукачеву справу.
— Патріке ще не телефонував, — повідомляє прокурор, перш ніж запропонувати стілець.
Сідаю до столу навпроти нього. Він підносить мені філіжанку кави й підсовує теку з нотатками.
— Погляньте, доки я повернусь. Я ненадовго.
Я зостаюся сам. Запалюю сигарету. Кава королівська! У теці — справа, яку відкрила прокуратура, а закривати, гадаю, муситиму я — знаходжу свідчення Лукреції Будеску. Відразу ж відзначаю про себе, що занотовано їх рукою Беріндея, а засвідчив хтось із присутніх. І розумію чому: свідок неписьменна, прийшовши до пам’яті після зомління, вона не могла навіть підписати своїх свідчень.
«Я, Лукреція Будеску, 52 роки, народилася в Бухаресті, тимчасово прописана по вулиці Ікоаней, 31; працюю за наймом хатньою робітницею в сім’ї Васіле Цугуя (поверх 2, кв. 5). У зв’язку зі смертю Лукача Крістіана, який проживав у цьому самому будинку в мансарді, можу засвідчити таке:
1970 року, коли Лукач Крістіан поселився в мансарді за вказаною адресою (мансарда належить його рідному дядькові, Мілуце Паскару), він запропонував мені раз на тиждень прибирати у нього в кімнаті, а також прати білизну. Я погодилася. Відтоді й дотепер я допомагала йому провадити господарство, а він, зрозуміло, платив мені за послуги. Заявляю з цілковитою відповідальністю, що він людина чесна й порядна. Сьогодні, 27 жовтня 1974 року, приблизно о третій дня, він зустрів мене на сходах і попросив зайти до нього десь о 19.00 взяти білизну для прання.
Не скажу точно, коли я зійшла нагору — чи о 18-й годині, чи о 18.30. Двері я знайшла прочиненими, постукала кілька разів і, не діждавшись відповіді, вирішила зайти до кімнати. Крістіан Лукач висів у зашморгу під стелею. Я залементувала й зомліла. Збіглися сусіди, товариш Цугуй подзвонив у міліцію. Ще раз заявляю, що не доторкалася до покійника, як і до речей у кімнаті.