Згодна з усім записаним отут з моїх слів, у чому й розписуюсь.
27 жовтня 1974 року».
Тут-таки в течці я знайшов ощадкнижку на ім’я Крістіана Лукача. Рахунок відкрито 3 жовтня цього року, і перший внесок становив 17 500 леїв. Кругленька сума як на студента! Минуло двадцять чотири дні з дня, коли заведено книжку, а депонент і не доторкнувся до своїх заощаджень.
«Що це за гроші? Хто їх успадкує? Чи, може, нещасний поклав їх, щоб було за що поховати?.. Але тоді залишив би хоч кілька рядків…»
А ось і чернетка протоколу — складена, як за підручником: коротко, стисло. Коли б у трагічному вчинку Крістіана Лукача не було кількох сумнівних нюансів, а медекспертиза, само собою, не виявила чогось надзвичайного, справа була б закрита. А тепер, мабуть, доведеться починати все спочатку. В переліку справ, які я встиг розслідувати, нічого такого ще не траплялося. Я запитую себе, чому шеф не передав цієї справи відділенню міліції — для того молодого лейтенантика вона стала б справжньою школою.
Що ж, почнімо з нуля… Тобто спочатку з Лукреції Будеску. На мою думку, її додаткові свідчення матимуть надалі неабияке значення. Я згортаю досьє і підводжуся з твердим наміром, як то кажуть, схопити вола за роги. Чогось мій приятель, прокурор, опізнюється. Я мушу гаяти час, доки він з’явиться, і курити цигарку за цигаркою. Нарешті він приходить, і ми рушаємо на вулицю Ікоаней.
Лукрецію Будеску ми знаходимо швидко. Дзвонимо в квартиру Васіле Цугуя, і вона відчиняє двері. Впізнає прокурора й дарує йому знадливу усмішку, збоку досить-таки сміховинну. На вигляд вона значно молодша своїх літ: під сукнею, що облягає стегна, вгадується струнке, пружне тіло. Впадає також у вічі, як яскраво вона розмальована: багато пудри та крему на обличчі, густо наквацяні вії — все це відвертає від неї. Якби вона стрілася мені на вулиці, я б розреготався.
— Товариш із міліції, — відрекомендовує мене прокурор. — Хотів би з вами поговорити.
— Зараз усі на роботі. Мені не вільно впускати в помешкання.
Голос її також викликає сміх — якщо не бачити перед собою нафарбованого обличчя, можна подумати, ніби розмовляєш із дитиною.
Власне, ми й не збиралися розбалакувати з нею в апартаментах Цугуя.
— Зайдімо до вашої кімнати, — з гречним усміхом пропонує Беріндей. Враження таке, ніби він прийшов не в службових справах, а щоб продовжити розпочатий напередодні флірт.
— Моя кімната в іншому під’їзді… Але там тісно.
— Нічого, якось помістимось, — заспокоює гречний прокурор. — Зійдімо вниз і перейдімо подвір’я.
Вона погоджується і трохи затримується, щоб замкнути двері. На сходах ділюся враженнями з прокурором. Він регоче:
— Атож, страшненька… Але хіба мало на вулицях чи ще десь таких самих розмальованих? Та й зрештою, що вона нам?
Ми виходимо надвір. Прокурор зупиняється на мить коло свого «трабанта» і милується на нього. Машина — його гордість. Ми пірнаємо в інший під’їзд. Випередивши нас, Лукреція Будеску вже чекає на помістку. Навіть серед білого дня тут сутінь. Відчинивши двері мешкання на другому поверсі, жінка знову вибачається за тісноту.
Справді: втрьох ми ледве вміщаємось. У комірчину завбільшки з тюремний карцер втиснуто вузьку канапу, стіл із стільцем і старий комод.
— Я ж вам казала, тісно, — докірливо нагадує Лукреція Будеску.
— Та вже як є, — підбадьорює її прокурор, оглядаючи кімнату, — Ми з вами сядемо на канапі, а капітан — за столом, щоб нотувати…
Ми прилаштовуємось, як загадав прокурор: я на табуретці за столом, вони вдвох — навпроти на канапі. Хитрі прокуророві очі ніби запитують: «Непогана з нас пара, га?»
Видовище й справді кумедне. Виймаю записника і кулькову ручку, готуюся нотувати. Бачу на стіні фотографії відомих бухарестських акторів, куплені, видно, в кіоску. Серед них упізнаю фото самої Лукреції Будеску.
«Щось тут не так, у цій комірчині…» — спадає мені на думку, перш ніж я беруся до справи. Сам не знаю чому, завжди, ведучи допит чи розмову, я невідривно дивлюся в очі співрозмовникові. Цього разу, одначе, мій відрух не спрацьовує: мене охоплює незбагненна ніяковість.
Бачу, як прокурор виймає з течки знайоме досьє і, перш ніж заглибитися в нього, чекає, поки я сформулюю перше запитання.
— Чи добре ви знали Крістіана Лукача?
— Крістінела? — швидко відгукується Лукреція Будеску і, назвавши небіжчика зменшувальним іменем, поблажливо посміхається. — Я знала його дуже добре… Працьовитий юнак, чемний і спокійний… Бачили, як він опорядив мансарду? Все це — своїми руками. Зразу по приїзді до Бухареста, 1971 року, коли його рідний дядько Мілуце Паскаре, колишній власник цього будинку, віддав горище під житло.