— А доти жив хто на горищі?
— Ні… Він мені сказав — а зі мною він був щирий: «Краще вже жити на цьому горищі, ніж у гуртожитку чи наймати десь куток!» І був такий щасливий, радий… Боже, боже, яке нещастя!
Я злякався, що вона зараз розплачеться. Але ні, обійшлося без сліз. Це мене насторожило.
— Він був добряк! — охоче провадила жінка. — Я йому подобалась. Але він був порядний, нічого такого собі не дозволяв. А от старий його дядько, навпаки, нахаба… Якось, коли ми зосталися наодинці, він поліз обніматися, що вже я його вичитала!
_ Помалу-малу до мене доходить, що воно за цяця — моя співрозмовниця! Зиркаю на прокурора — він ховає у вуса посмішку.
— Коли ви бачили Лукача востаннє? — повертаю її до теми нашої розмови.
— Вчора, коли він попрохав мене піднятися до нього по сорочки для прання. Він був у доброму гуморі, веселий.
Розповідає вона логічно, доладно, і я думаю: щоб її зрозуміти, треба не зважати на її наквацяне обличчя і очевидну душевну неврівноваженість.
— Отже, він був життєрадісний хлопець? — Я спрямовую її розповідь у бажане річище. — Вряджав вечірки, пиятики, танці?
— Лише на свій або на її день народження.
Зненацька я помічаю, як на цих словах вона починає нервово перебирати пальцями поли сукні…
— Її день народження? — перепитую здивовано.
— Він мав кохану… — Говорить вона глухо, з очевидним роздратуванням. — Студентка-медичка. Жила з ним… уже з півроку, як вони розлучилися.
— Жили вони разом?
— Ні. Вона приходила до нього. Вона лиха дівчина, тільки й знала, що мучити його або ревнувати до мене.
Жінка високо підносить голову, наче й справді хоче довести, що Лукачева любка мала підстави для ревнощів.
— Як її звати?
— Петронела Ставру.
— А ви не цікавились, чому вони розлучилися?
Запитання належить прокуророві — досі він дотримувався цілковитого нейтралітету. Лукреція Будеску жваво повертається до нього. Не знаю, що вона прочитала на його обличчі, тільки враз засяяла грайливим усміхом.
— Чом ні, цікавилась, навіть запитувала Крістінела: «Чого це ви посварилися, ви ж так палко кохалися?» А хлопець на те: «Ми не спарилися, просто розлучилися».
— Він дуже мучився?
— Жахливо… Добре ще, я підбадьорювала його. Казала йому: «Не гризися, Крістінеле, ви ще помиритесь…» А тепер його прибрав господь бог… — Жінка зітхає, хреститься, а я знову відзначаю подумки, що вона не зронила й сльозинки.
Здавалося, ми нарешті натрапили на головне пояснення самогубства Крістіана Лукача: нещасливе кохання, любовна драма, не зніс розлуки з любаскою…
Прокурор затарабанив пальцями по течці в себе на колінах, ніби натякаючи: «А чи не затягуємо ми розмову?»
Я так не гадаю. Лукреція Будеску змалювала Крістіана Лукача як веселого життєлюба, з яким ніяк не в’яжеться думка про самогубство. Щоправда, треба ще з’ясувати, наскільки я можу довіряти свідченням Лукреції Будеску, як на мене, психічно не зовсім нормальної. Отже, слід продовжити розмову.
— На вечірки приходило багато друзів?
— Дівчата і хлопці, його однокурсники. П’ять-шість пар. Навідувався інколи і його викладач, відомий маляр, красень — він танцював лише зі мною. Ще й побачення мені призначав, але я не пішла…
— А хто вчащав до нього? — наполягаю я.
— Петронела, ясно. Потім той викладач… Ну, і ще його брат у перших, син Мілуце Паскару.
Нараз я згадую про електрошнур та ампулу. Непогано було б піднятися всім у мансарду і продовжити там бесіду! Пропоную піти туди, ми підводимось і виходимо з кімнати.
Прокурор ступає попереду і, досягши останньої сходинки, офіційним тоном заявляє, що пломба на місці, й запитує, чи не хочу я пересвідчитись. Я відповідаю, що цілком довіряю йому як представникові закону.
Він розпечатує і відчиняє двері. Заходимо. Мансарда, незважаючи на квадрат вікна і бічне дахове віконце, затемнена.
— Запалити світло? — подає голос Лукреція Будеску.
Вимикач біля дверей. Клац! — і біле електричне світло заливає помешкання. Оглядаюсь навкруги, і мене охоплює те саме, що й напередодні, химерне відчуття: немов ми потрапили в інший світ, створений художньою уявою і талантом Крістіана Лукача. Мансарда, не знати чому, нагадує мені перенесені з театру декорації, сповнені мистецької фантазії маляра і не позбавлені, слід віддати йому належне, художнього смаку і майстерності виконання.