— Тримав він удома шприца?
Жінка побожно хреститься і шепоче:
— Ні… не тримав… я не бачила…
Я сприйняв її відповідь як цілком свідому, безперечну і відзначив це в пам’яті.
— На мою думку, — втручається по-дружньому прокурор, — нам слід попрохати панну Лукрецію Будеску зійти вниз і почекати нас у себе. — Потім, глянувши спочутливо на жінку, додає: — Ми занотуємо її свідчення і зайдемо, щоб вона їх підписала.
Він боїться необачним запитанням ще дужче перелякати Лукрецію, бере її під руку й підводить до дверей, наче щирий лицар…
Ми залишаємося вдвох.
— Бідолаха, певно, вона з усього серця симпатизувала молодому сусіді!
Я мовчу. До часу не хочу розводитися про це. Поведінка Лукреції Будеску здається мені дивною сумішшю здорового глузду й психічних відхилень. Її реакція на слово «шприц» доводить мені, що, оцінюючи її свідчення, конче потрібно робити поправку на психічну неврівноваженість… Я міряю кроками мансарду. Природно, моя мовчанка інтригує прокурора. Напевно, він запитує себе, чому я зволікаю із складанням протоколу, що законно має завершити передачу справи.
— Мотик самогубства ясний. Він не пережив розлуки з… як її? ІІетронелою. Ви не згодні?
Це скоріше висновок, ніж версія. Видно, у прокурора озвалося сумління і йому стало совісно, що він вплутав мене у розслідування. Тепер законник хоче допомогти закрити справу і так повернути мені волю. Ось чому він пропонує постанову: «Любовна драма». Власне кажучи, на перший погляд, все нібито на користь цієї версії. Я навіть певний, що розмова з Петронелою Ставру лиш підтвердить прокурорів висновок. «Я розлюбила його! — пояснить дівчина причину розлуки. — Я не могла більше водити його за носа. І ось одного дня мусила сказати йому правду…»
Я різко, аж сиплю іскрами з цигарки, повертаюся до прокурора:.
— Шановний колего, я б залюбки погодився з вами, — звертаюсь я до нього, ніби до суду присяжних, — але дозвольте спитати у нас поради, як мені пояснити: а) присутність ампули з морфієм; б) зникнення фотографії; в) зникнення магнітофона з касетами.
У тон мені прокурор веде далі:
— Ви не назвали четвертого пункту «Г»: вам треба ще пояснити, чому прокуратура наполягала на участі карного розшуку. На якій підставі? Ідея ця належить мені. Чи не так? — Суперечка справляє йому очевидну насолоду. Диявольська посмішка грає на його обличчі, і він ладен першої-ліпшої миті розреготатися. — Гаразд, капітане, чого ми не збагнули вчора, те знаємо сьогодні. Всі деталі працюють на одне: на самогубство.
Мені б мерщій кинутись йому на шию, затанцювати на радощах, зіпонути щодуху: «Отже, ви берете справу назад? Даєте мені спокій?» Проте я мовчу. Знайомий уже з таким підходом, я добре розумію, куди хилить прокурор.
— Ампула з морфієм, — просторікує прокурор, флегматично крутячи цигарку, — була засобом, що допоміг Крістіанові Лукачеві збороти страх перед давно вже задуманим вчинком.
Прокурор вважає за свій обов’язок спрямовувати мої думки в потрібне річище. Звідси і його тактика — спровокувати мене. Відколи я його знаю — а знайомі ми не один рік, — він завжди корчить із себе педагога, що настановляє на розум учнів. Я притьмом заперечую:
— А чим він зробив ін’єкцію?
— Чи, точніше, хто йому зробив?
— Можна, коли хочете, й так.
— Але чи не однаково, хто його колов?
— Кат його мамі! Звичайно ні! У разі самогубства ви, прокурор, шукаєте прощального листа, який би розвіяв туман. Якщо ж маємо справу зі злочином, я, як криміналіст, шукаю зброї, якої вжив злочинець.
— Гаразд. Ось вам моя відповідь, йому допоміг знайомий чи знайома, — завзято переконує мене прокурор.
— Знайомий чи знайома, хоч би хто то був, на якого біса упорскувати в кров смертельну дозу?.
Беріндей не здається:
— Можливо, Лукач переконав їх якимось поважним доводом. Студенти, серед яких чимало чуйних, готові подати допомогу в скрутну хвилину…
— І навіть упорснути морфій? — наполягаю я.
— Він якось зумів упрохати свого знайомого…
— … чи знайому…
— Або той зробив укол, не відаючи, що чинить… Самогубці здебільшого підступні… Він міг збрехати, що хоче випробувати на собі дію наркотика, побачити, що воно таке — тим паче що скрізь чимало балачок про це, — хоча мав на увазі щось зовсім інше… якомога безболісніше піти з життя.
Він немов заповзявся перелічити всі можливі мотиви на підтвердження версії про самогубство. Проте, хай навіть я погоджуся з ним і справу повернуть до прокуратури, мені однаково доведеться з’ясувати: де і як добув Крістіан Лукач ампулу? Тож я продовжую суперечку: