Выбрать главу

— Отже, хтось його колов?

— Якби ні, ми б знайшли шприц, як знайшли ампулу. Той, хто зробив ін’єкцію, залишив ампулу і забрав з собою шприца, не здогадуючись про справжні наміри потерпілого.

Прокуророві міркування починають мене дратувати: якщо він і сам здатен так здорово пояснити, то на біса йому здалася моя участь у слідстві? Ще вчора ввечері він міг з допомогою молодого лейтенантика з райвідділення закрити цю справу і не перебаранчувати мені побачення. Тим більше що на його боці були б усі, які тільки є на світі, параграфи й приписи.

— І все ж необачно залишити ампулу з-під морфію на видноті, — не відступаю я від свого.

— Повторюю: знайомий не підозрював про справжню мету Крістіана Лукача і думав, що по пробудженні той сам зробить лад у кімнаті.

Мені все ж не хочеться просто так іти з мансарди. Щось важке, неспіймане держить мене в ній. Слід відчути, пошукати, подумати, що зі мною діється… Беріндей не зводить з мене очей. Я запитую його:

— Ви помітили, як сприйняла Лукреція Будеску запитання про шприц?

— Так. Проте великої ваги її поведінка в той момент не має. До її звичайної істеричності п’ят десяти двохрічної старої панни додайте ще й страх, який вона перетерпіла, коли побачила мертвого Крістінела.

Що ж, логічно і вірогідно. Я розвиваю думку далі:

— А як пояснити пункт «б» — зникнення касетного магнітофона?

— І касет, — з готовністю доповнює мій співрозмовник.

Він не випадково наголошує на касетах: їх зникнення разом з магнітофоном підтверджує його думку, що Лукач міг позичити їх тому, хто впорснув йому морфій.

— А шнур? Дав магнітофон із касетами, а шнур залишив?

— Дуже просто. Тому, хто взяв магнітофон, шнур не потрібен… Скажімо, має такий самий вдома.

Я й тут не заперечую. Нагадую сам собі електронно-обчислювальну машину, що ковтає без перебору всі припущення, найрізноманітніші відомості. Нагромаджую дані, щоб потім, за роботою, перетравити все, чого «наковтався».

— А про зникнення фотографії що ви скажете?

— Пункт «в»? Гадаю, він повернув дівчині. Цілком природний вчинок нашого потерпілого, — дедалі красномовніше обстоює свою позицію прокурор. — Чи були ви коли закохані? Розлучалися коли з коханою? Згадайте! Розрив — це катастрофа. «Поверни мені листи! — вимагає вона. — І фотографії…»

Фантастичний життєвий досвід у мого колеги з прокуратури. Помітно, що йому, наче тому лікареві, доводиться мати діло з багатьма пацієнтами.

Я мушу чи то поважно, чи то жартома драматизувати свою позицію:

— А чи знаєте ви, шановний, звідки мене забрали вчора ввечері й привезли сюди? Що через цю справу моя наречена ось-ось поверне мені мої листи та фотографії? Забирайте що справу назад! Врятуйте в такий спосіб моє майбутнє родинне щастя!

Обличчя йому осяває зверхня посмішка: прокурор докурив цигарку й шукає, куди приткнути недопалок. Врешті-решт він героїчно гасить його пальцями й загортає в папірець. На «місці події» не хоче полишати нічого зайвого.

— Дуже шкода, капітане, — каже прокурор усміхаючись. — Мені не байдуже ваше майбутнє родинне життя, але справи назад я не заберу. Так що складаймо протокол, доповнюймо свідчення Лукреції Будеску, — поки не з’ясуються всі обставини, справа залишиться у вас…

Моє роздратування згасло. Тепер і мені хочеться чим хутчіш покинути мансарду і взятися до діла.

— А вас не цікавить, капітане, чому я не забираю справи? — запитує навпростець Беріндей. — Наша розмова подобається йому дедалі більше. — З трьох причин: а) присутність ампули; б) зникнення магнітофона; в) зникнення фотографії…

От тобі й маєш, як мовиться, приїхали туди, звідки почали. Колись посміюсь і я, хоч зараз мені не до сміху.

— Чи не замислили ви поліцейського роману під Агату Крісті? — кепкую я.

— А чому саме під Агату Крісті? — дивується прокурор.

— У вас одні й ті самі факти для доведення як «за», так і «проти»… Але манера Крісті має одне вразливе місце. Прочитав дві-три її книжки — і вже знаєш, як діятимуть персонажі в наступній.

Біс його знає, чому мені раптом забаглося ще раз поглянути на портрет коханої Крістіана Лукача! Під спантеличеним поглядом Беріндея я підходжу до столу, беру течку й розгортаю якраз на її портреті. Милуюся дівчиною, запитую себе: «З пам’яті він малював чи з натури?» Лише тепер я завважую на ріжку малюнка ледь помітний підпис художника і дату — 23 жовтня. Цікаво! Намальовано за чотири дні до смерті!

Прокурор поруч мене зачаровано вигукує:

— Як ягідка!

— Може бути, модель насправді не така вже й ягідка… Очі закоханого бачать усе в рожевому світлі…