— Одну секунду, прошу вас… — уриваю я. — Паскару… Либонь, син Мілуце Паскару, того самого, у чиїй мансарді по вулиці Ікоаней жив Крістіан.
— Перевір, — зацікавлений полковник подає мені папірець зі своїми нотатками. — Сам бачиш: тут зав’язується вузол, може, найважливіший, і я прошу тебе довідатись, чи не збирався Крістіан Лукач опротестовувати духівницю і чи не через це його хтось усунув?
Наші погляди стрічаються, і ми дивимось одне одному в вічі. Даю йому зрозуміти, що мій обов’язок заперечити, запропонувати іншу версію:
— Чи не образа на батька призвела до самогубства?..
— Можливо, — погоджується полковник. — Твоє діло — розібратись у всьому. Все, що я від тебе вимагаю, — це дати мені конкретний план дій і не полишити справу нерозкритою. — Шеф встає з-за столу: — В Лугожі всіма питаннями, дотичними до сім’ї Лукачів, клопочеться майор Мітрой, він у курсі справи. Дій!
Проте я нерухомо сиджу на стільці, й шеф приділяє мені ще хвилину уваги:
— Що тобі ще болить, хлопче?
— Похорон… Хто заходиться коло нього?
З цими словами я підводжуся. Полковник хмуриться. Він волів би, щоб я запитав про щось інше. Він теж людина, але кожне досьє перед ним тією чи іншою мірою — людська драма.
— Зв’яжися з його дядьком Мілуце Паскару… розкажи про лихо. Порадься з ним. Я певний, що він візьме на себе клопоти, пов’язані з похороном. Ба, навіть з радістю. Подумай, капітане, адже по смерті Крістіана Лукача його син — головний спадкоємець майна в Лугожі!
Ми з шефом працюємо вже близько семи років. Я ціную і поважаю його. Проте є в нього одна неприємна риса. Іноді він занадто категоричний у своїх судженнях. Навмисне чи мимохіть він навіює тобі, а то й накидає свою думку. От і тепер: чому він такий певний, що Паскару охоче заходиться коло похорону? Чому Паскару не стояти осторонь від цієї справи?
Незабаром я йду до виходу. Шеф знову з цікавістю спостерігає за шарварком на вулиці. Мені так і кортить запитати: «Товаришу полковнику, а коли ви востаннє прогулювалися вулицями?»
Тільки-но я переступаю поріг, як він лагідно кидає навздогін, немов зглянувшись наді мною і бажаючи полегшити тягар, що його він сам звалив мені на плечі:
— При погребі бери собі на допомогу Поваре.
— Зрозумів. Дякую!
Виходжу і кидаю погляд на електричний годинник у коридорі — 11.00. Чудово! Попереду ще цілий день.
У нашому кабінеті — нікого. Куди подівся Поваре? Хоча, власне, це на краще. Сідаю за свій стіл, дістаю з шухляди кілька чистих аркушів і виводжу гарним письмом кульковою ручкою: «План дій». Чесно кажучи, про якісь конкретні заходи поки що й мови не може бути. Я ще не маю досить інформації, щоб розробляти якісь версії і потім їх перевіряти. Пишу і перечитую написане:
1. Дізнатися, де мешкає Мілуце Паскару. Організація похорону.
2. Поговорити з викладачем курсу, де вчився Крістіан Лукач.
3. Довідатися про гуртожиток, в якому проживає Петронела Ставру, кохана Крістіана Лукача. Скласти перелік його приятелів.
4. Зібрати відомості про Тудорела Лукача, спадкоємця Чичероне Лукача.
Та й годі! Придумувати ще щось я не маю жодної охоти. Беру слухавку, щоб викликати по внутрішньому телефону відділ картотеки, але передумую, не встигнувши намислити запитання. Краще пошукати спочатку в телефонній книзі номера Мілуце Паскару, а не знайду — тоді вже вдамся до картотеки. Легко знаходжу потрібне. В книзі значиться один Паскару Мілуце. Проживає неподалік, на вулиці Антім. Швидко переписую адресу, номер телефону і, не гаючи часу, накручую його. Чекаю на відповідь, оглядаючи закурені кабінетні стіни.
Відповідає жіночий голос.
— Мені потрібен товариш Паскару!
— Котрий з двох? — чемно цікавиться жінка.
От тобі й маєш! Я не сподівався, що спадкоємець майна Чичероне Лукача живе під одним дахом зі своїм батьком, але це додає мені ще більшої певності:
— Товариш Мілуце Паскару.
Мене чемно просять зачекати. Незабаром у слухавці чути хрипкий, деренчливий голос:
— Мілуце Паскару біля телефону!
Відрекомендовуюсь, переконаний, що моя посада справить належне враження:
— Капітан Лівіу Роман з міського карного розшуку…
Ту ж мить на другому кінці телефонного дроту мене грубо уривають:
— Я вам повторюю ще раз! Я ситий по зав’язку вашими розпитами. Не знаю я нічого про Франчиска Мегуряну. Ясно? Чого вам ще? Доведете, що я дав брехливі свідчення, — що ж, я готовий відповідати. А тепер, прошу, дайте мені спокій!..