Відчуваю, що господар пильнує за кожним моїм рухом. Він ледве стримує хвилювання: я помічаю, як нервово рухається його борлак, як лисина зросилася потом.
— Ви дозволите закурити? — запитую його.
Замість відповіді він підсовує мені кришталеву попільничку. Я зумисне дляюся, щоб господар вгамував свої почуття, заспокоївся. Те, що він почує, не повинне його приголомшити. Мені дуже не хочеться, щоб його побив грець. Я повільно виймаю сигарети, запальничку, прикурюю. І в цей час чую його хрипкий голос:
— Ви сказали по телефону, що мова йтиме про мого небожа…
— Так, про Крістіана Лукача.
Ми не перестаємо свердлити одне одного очима. Зрештою, він не витримує і нетерпляче запитує:
— Щось пов’язане з політикою?
Такий аспект проблеми мені не спадав на думку!
— А що, на нього це схоже?
Він робить зневажливий жест рукою.
— Від цих художників можна всього чекати…
Хоча він дуже змінився проти фотографії на стіні, очі його залишилися такими самими — шорсткими й погрозливими.
— Товаришу Паскару (доводиться називати його офіційно, хоча мені ясно, що ніякий він мені не товариш), я прийшов до вас із кількох причин. Я розмовляв з Лугожем по телефону й дізнався, що батько студента Крістіана Лукача не так давно помер (починаю здаля, аби підготувати господаря до сумної звістки. Судячи з того, як ходить угору-вниз його борлак, навряд чи мені це пощастить. А все ж відступати назад не випадає). Ще я довідався, що мати його спаралізована і зовсім безпорадна.
Господар важко ковтає слину й мимрить:
— Що вдієш? Старість — не радість…
— З вашим небожем нещастя. — Тепер моя черга хвилюватися. Щоб оговтатися, глибше затягуюся сигаретою. — Він помер.
— Помер?! — ледве чутно вимовляє Паскару, й обличчя його спотворюється непідробною гримасою болю.
— Самогубство.
Звістка справляє на нього враження шоку. З усього видно, він не грає: щоки й спітніла лисина налилися кров’ю, а губи зблідли, як у мерця. З тривогою я спостерігаю за ним кілька хвилин, які минають у важкій мовчанці. Проте Мілуце Паскару доводить, що він сильніша людина, ніж я гадав. Господар опановує себе і, стогнучи, повторює:
— Крістінел мертвий… Крістінел наклав на себе руки… Господи боже мій! Коли? Як? Чому?
Він підхоплюється зі стільця, немов отак, навстоячки, йому буде легше висловити те, що діється в душі. Але ту ж мить він безсило падає на стілець.
— Це жахливо! Крістінел неживий… Наклав на себе руки?..
Я пожираю його очима. Бачу, як помалу-малу Паскару приходить до тями, й полегшено зітхаю. Найстрашніше вже позаду. Я коротко розповідаю, як знайдено труп його племінника. Він слухає мене, не зводячи погляду зі своїх маленьких рук, що стискаються у нервовій судомі.
— Отака-то справа. Я прийшов порадитися з вами, як краще вчинити: відвезти тіло з Лугож чи залишити тут, якщо ви…
— Чому він так зробив, о боже, чому? — розпачливо уриває він. — Такий гарний хлопчина, талановитий! — Говорячи, він не зводить погляду зі своїх тремтячих рук.
— Ще невідомо, чому він так зробив…
Моя відповідь примушує його на коротку мить підвести голову, і я бачу його бляклі блакитні очі, де в глибині причаїлася погроза.
— Що ви цим хочете сказати?
— Не залишилося ні листа… ні якогось пояснення…
— Лишенько! — голос його зривається, і він вмовкає.
Я відчуваю, що він хоче сказати щось важливе, і вважаю за свій обов’язок підбадьорити його:
— Слухаю вас…
Його голос ледь-ледь чути:
— Я не вірю! Ви добре шукали? Скрізь? Знаєте, він мав кохану, і вона його покинула…
Я авторитетно запевняю, що ми уважно все обшукали, та ба! — нічого не знайшли.
— Ви з нею знайомі?
Він зволікає з відповіддю. Знову губи його витягуються у тоненькі ниточки. Він, цей чоловік, лихий від народження чи став таким на своєму покрученому життєвому шляху?..
— Він приводив її сюди якось, — наважується він щось пояснити. — Коли вони ще зустрічалися. І він хотів нас познайомити… Вони обідали в мене… Я так любив свого небожа!
Він зізнається в цьому з болем. Проте в обличчі його все та сама погроза.
— Мансарду віддав йому під житло: вона належить мені. — Він раптом круто міняє напрямок розмови. — Я знаю, напевне, чого ви хочете — щоб я зайнявся похороном тут, у Бухаресті.
Його мова викликає в моїй пам’яті полковникові слова: «Він залюбки заходиться коло похорону». Цікаво побачити, як сприйме господар такий погляд.