— Я не відмовився б від нашого вечора, якби ти сама не попросила.
— Ах, облиш, будь ласка! Ходімо краще.
Мушу «з важким серцем» погодитися: не можна ж лишатися байдужим до прохання моєї коханої! Я запитую Поваре, де стоїть автомобіль, а серце кров’ю обкипає.
— Та тут поруч, за рогом, на вулиці Діонісія Лупу.
— Гаразд! Відвезімо Лілі додому… — беру її попід руку, і в супроводі. Поваре всі втрьох рушаємо до міліційної «Дачії».
— Я можу дійти й пішки, — відмовляється Лілі. — Я знаю дорогу.
Капітан Поваре виручає мене — важко знайти галантнішого й чемнішого чоловіка, як він. Його вустами хоч мед пий. «Як можна? Гадаєте, ми дозволимо?..» І він від хвилювання не добере слів, проте Лілі це мало турбує.
— Хто за кермом? — міняю тему розмови.
— Сержант Беноне.
Чудово, він мені подобається, люблю веселих на вдачу.
— Добрий день, товаришу капітан! — напрочуд радо вітається сержант. — А вас щойно запитував шеф.
І вражено дивиться на Лілі: що за мана, а ця чому з нами?
— Познайомся з моєю нареченою, дядечку Беноне. Спершу відвезімо її додому, на вулицю Ромулус, а тоді вже до діла.
Лілі з Поваре сідають на заднє сидіння, а я з водієм, щоб поговорити по телефону з шефом. Страшенно кортить чимось вразити Лілі: хай на власні очі пересвідчиться, якого має нареченого! Машина жене у темряву, а я по телефону викликаю шефа.
— Доповідає капітан Лівіу Роман! — вдаюся до класичної формули.
Голос полковника Доні лунає гучно, аж вуха закладає: його чують і Лілі, і Поваре…
— Отже, хлопче, спіймали? Де це ти гуляв? Чи не з Дульсінеєю?
З несподіванки розгублююсь і дипломатично кашляю у слухавку.
— Застудився? — У шефовім голосі бринять батьківські нотки.
— Трішечки!
— Розумієш, хлопче, щось там неясно на вулиці Ікоаней. Прокурор міста Беріндей визнав, що йому не обійтися без нашої допомоги. Щось там йому не подобається. Що саме? Не сходяться кінці з кінцями… Через те труп поки що не чіпали… Йому не хочеться довго воловодитися… Про всяк випадок я послав туди Григораша… Може, він стане тобі в пригоді. Зрозумів?
— Так. А хлопці з відділення міліції не образяться?
— Я поговорю з начальником восьмого відділення, — пообіцяв шеф. — Вони вирішили, що це дрібничка, треба лиш протокола скласти, і послали туди якогось новачка… До дванадцятої ночі я на місці. Зрозумів?
— Так.
— Удачі!
«Удачі» — це слово полковник Доня вперше вимовив три роки тому, коли його нащадок складав вступні іспити до інституту. Успіх нащадка, на думку шефа, неабияк залежав од його побажання, і він переніс його на взаємини з підлеглими.
Я повертаюсь обличчям до Лілі та Поваре. Відтоді, як ми сіли в машину, вони наче води в рота набрали. А з моїх вуст злітають золоті слова.
— Бач, дівчино, який у нас кепський вечір видався.
— Та що ти, любий, вечір чудовий!.. Тільки тобі, я бачу, мало трупів на екрані, без них ти не можеш обійтися і в житті! — Лілі не полишає нагоди поглузувати з мене в присутності двох моїх підлеглих.
Водій бликнув на мене співчутливо, а Поваре дозволив собі ледь-ледь посміхнутися. Я шукаю в сутіні очі коханої к запитую благально:
— Ти ж не тіпаєшся на мене?
Поваре і тут стромляє гречно носа:
— Сподіваюсь, ви й на мене не гніваєтеся?
— Хіба можна? — відверто глузує Лілі. — Як гніватись на кондуктора трамвая, якщо ти сам сів не на той маршрут?
Ясно! Не той маршрут — це я. Уже вкотре дорікає вона собі, що не встояла перед моїми зальотами. Певно, й тепер вона десь глибоко в душі потерпає: «Боже, ну що я за дурепа — закохатися в міліціонера!» У такі хвилини Лілі геть забуває про мій чин, освіту, фах. Уявляю собі, як ми будемо розлучатися. Переконаний, що вона категорично заявить мені: «Візьми на себе клопіт пояснити своїй мамі, яку я щиро люблю, чому я зрікаюся вийти за тебе заміж…»
Лілі має слушність! Було б безглуздям з мого боку не погодитися з нею. Господи, скільки разів вона потрапляла в такі ситуації! Та хіба ж я винен, що з’являється на мою голову ще один труп і промовляє: «Здоровенькі були, товаришу капітане, вибачайте вже, що так сталося, я й сам гадки не мав, що мене вб’ють саме сьогодні… Проте мені й мертвому нетерпеливиться дізнатися, хто це мене спровадив на той світ. Так що даруйте, будь ласка…»
Телефонний дзвінок урвав мої чорні думки. Це знову шеф. Його металевий голос гримить у темному нутрі «Дачії»:
— Ти ще в машині?
— Атож.
— Я повідомив Беріндею, що ти будеш з хвилини на хвилину.
— А що його там непокоїть?