Тепер уже його черга дивитися на мене докірливо: як я, мовляв, міг подумати, що він викликав працівників карного розшуку без видимих причин?
Я мовчки ковтаю докір. Він має рацію.
Я прошу лейтенанта підсунути до повішеного табуретку. Він гречний. Решта всі не зводять з мене очей. Я стаю на табуретку і досліджую зашморг. Не потрібно багато часу, щоб пересвідчитись: друга причина, що назвав прокурор, досить поважна. Зашморг не тісно облягає шию, потерпілий задушився не зразу. Смерть Крістіана Лукача, поза всяким сумнівом, була тривала й болісна. Я зіскакую з табуретки й знову запитую Григораша, чи все він сфотографував… Немає потреби уточнювати, що саме: він мене розуміє з півслова.
— Сфотографував!
— Пересвідчився, капітане? — Голос прокурорів здається тепер не втомленим.
Показую очима на доктора Патріке, великого мастака розтинати трупи: той, як завжди, спокійний і замислений.
— Він має пересвідчитися остаточно…
Патріке згідливо схиляє голову і запитує, коли можна буде зняти трупа. Я не відповідаю: дозвіл дає прокурор. Той, одначе, просить не квапитись і запитує мене:
— Вам щось не ясно?
Ото запитання! Чи мені щось не ясно? По-моєму, тут нікому нічого не ясно!
— Він жив сам?
— Сам, — уточнює прокурор.
— Батько-мати є?
— Атож. У Лугожі.
— Як виявлено труп?
— Знайшла хатня робітниця. — Прокурор бере зі стільця течку, дістає звідти свої нотатки. Прочитавши очима написане, провадить: — Лукреція Будеску, служить хатньою робітницею в родині Цугуїв, що мешкає на другому поверсі. Водночас прибирала і тут, у студента… Сьогодні ввечері, десь о 18.40, знаючи, що Крістіан Лукач удома, зійшла сюди. Постукала у двері — тихо, тож вона відчинила двері й зайшла. Коли дивиться — труп. Вона зчинила лемент і сколошкала весь будинок, а сама зомліла. Збіглися сусіди, знайшли її долі… Отак виявлено Лукачів труп.
Лейтенант наважується доповнити прокурора:
— Спочатку повідомили нас, відділення міліції, а потім ми дали знати прокуратурі.
— Ви вважаєте вмотивованим моє клопотання про участь у слідстві карного розшуку? — не вгаває прокурор.
«Ви мені зіпсували вечір, товаришу прокурор, — відповідаю я подумки. — А тепер боїтесь відповідальності за ведення справи. Ви що ж, гадаєте, я не маю права піти в кіно, хай і на дурнуватий фільм, чи повечеряти і потанцювати в ресторації?..» А вголос кажу інше:
— Ви вчинили слушно… Участь карного розшуку, як на мене, необхідна. — Я роблю паузу і докірливо дивлюся на прокурора: — Єдине: ця справа тепер на моїй шиї.
Беріндей ховає папір у течку, наче не чуючи моїх останніх слів. З’являється двоє санітарів. Доктор Патріке дає їм якісь настанови. Петля має лишатися прив’язаною за гак. Мені не до вподоби такі сцени, і я проходжу за ширму, в кухню, махнувши рукою Поваре, щоб ішов за мною. Він од мене за кілька кроків.
— Чогось шукаєш? — запитує.
Не так шукаю, я хочу нанюхати, мов пес, бодай якийсь слід… Оглядаю ще раз предмети, зібрані в цій міні-кухні і знову відзначаю чистоту й лад навколо…
— Зробив сам собі укола, — чую звернений до мене голос Поваре, — впав у ейфорійний стан, утратив над собою контроль… Саме так можна пояснити, що, позбувшись шприца, він забув про порожню ампулу. А потім устромив голову в петлю. Досить-таки дивний спосіб самогубства! А проте я не бачу причин, чому прокуратура повинна спихати цю справу на нас.
«Браво, Поваре! — кляну я його подумки. — Спочатку ти висмикуєш мене з «Патрії», відриваєш од нареченої, отруюєш мені життя, а вже потім радиш не братися до цієї справи!.. Браво, Поваре, браво!..»
Із-за ширми доктор Патріке гукає до мене:
— Готово, капітане, ми пішли. Ти знаєш, як знайти мою лабораторію, там одержиш наслідки експертизи. Завтра вранці… Добраніч!
Грюкіт ніг по східцях засвідчує, що санітари й Патріке вже залишили кімнату. Покидаю кухню, і перше, що впадає у вічі, — це петля, що наче на вітрі гойдається під стелею. Під мовчазними поглядами тих, хто лишився, знову лізу на табуретку іі обстежую мотузок. Цього разу мені миттю стає ясно, чому петля не зашморгнулася цілком: один вузлик завадив іншому. Злажу. Ніхто не помітив, що я з’ясував там угорі. Тим краще.
— Можна мені взяти зашморг? — запитує Григораш.
— Прошу.
— Візьму й ампулу.
— Дуже добре!
У мансарді залишилося троє з міліції й один від прокуратури.
— Запломбуємо двері? — питає Беріндей.
— Було б добре… Хоча я завтра все-таки приїду, пошукаю ще…
— Ох! — зітхає прокурор. — Він має батька-матір, слід повідомити… Аж серце крається… Та що вдієш? Таке наше ремество. Ми представники закону, і наш обов’язок, крім усього іншого, повідомити про випадок батька-матір покійного. Брак прощального листа дуже ускладнює нашу місію. Вони можуть запитати: «Чому він так зробив?» А що ми на те? Нічого. Ніякого пояснення щодо трагічного вчинку їхнього сина ми не дамо. Все, що ми дізнаємося від медекспертизи, лише доповнить відоме, але не прояснить, чому він наклав на себе руки. Та чи й справді це самогубство?