Зараз усе нібито свідчить про те, що Крістіан Лукач укоротив собі віку… Сценарій тут ясний: упорснувши собі морфій, Лукач перебував під дією наркотика. Навіть випадковий вузол на мотузці, що завадив затягтися зашморгові, теж указує на хворобливий стан потерпілого. Може, наркотик і не дозволив йому звільнитися з зашморгу, хоча той затягувався повільно.
— Ану погляньте на оцю течку! — підкликає нас Поваре, який самотужки заходився обстежувати мансарду.
Ми підходимо до нього. У течці безліч малюнків вуглиною, безперечно, Крістіана Лукача. Ескізи декорацій, костюмів, інтер’єрів різних епох. І раптом серед них — портрет молодої дівчини… Довгобразе обличчя, подекуди прикрите довгим волоссям, чуттєві губи, очі — малярові пощастило схопити їхній збентежений погляд, який немов щось приховує від нього. Приплющені повіки надають обличчю дивного, загадкового виразу.
— Вродлива дівчина! — відзначаю пошепки.
Прокурор погоджується зі мною і висловлює здогад:
— Мабуть, якась натурниця з інституту…
Поваре, який знайшов течку, іншої думки:
— А чому б їй не бути колегою? Чи, зрештою, його коханою?..
Лише молодий лейтенант мовчить: навряд чи йому траплялося стикатися з такими розслідуваннями. Ось він і мовчить собі, мотає на вус. Якщо йому, звичайно, до вподоби наш фах.
Дивлюся на годинника — незабаром одинадцята. Прошу Поваре покласти течку туди, де вона була. Що ж, тепер можна і покинути місце пригоди. Зненацька, одначе, я знову натикаюся поглядом на електрошнур, підімкнений одним кінцем до розетки. Шукаю поблизу електроприладу, який би пояснив його призначення, але нічого не знаходжу. Звертаю увагу інших на цю деталь:
— Від чого цей шнур?
— Від електрокоминка, — відповідає прокурор.
Поваре не погоджується:
— Шнур для коминка інакший.
Я повертаюсь до лейтенанта і прошу його висловити свою думку.
— Від магнітофона чи програвача.
Нутром відчуваю, що лейтенант найближчий до істини.
А лейтенант уже сміливіше розвиває спою гіпотезу:
— Вся мансарда витримана в модерному, молодіжному стилі. Її декорації нагадують мені інтер’єри, бачені в кіно. Бракує лише магнітофона, програвача чи транзистора.
— То де ж він? — Я здивовано розводжу руками. — Я бачу, шнур навіть підімкнений до мережі!
Моя увага лестить лейтенантові, і він веде далі, ніби на заняттях у міліційній школі:
— Можна висунути три версії, товаришу капітан. Перша: поклавши заподіяти собі смерть, він подарував його комусь, своєму приятелю чи приятельці. Друга: магнітофон був позичений, і перед смертю він його повернув. Третя: магнітофон винесли.
— Тобто вкрали, — вважає за потрібне розжувати Поваре.
Лейтенант дякує йому і ствердно киває головою.
А я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися з його наївності. «Якщо це так, — заперечую їм подумки, — то чому в усіх трьох випадках шнур підімкнений до електромережі?» Одначе мені не хочеться розчаровувати свого молодшого колегу, і я висуваю, щоправда, без певності, ще й четверту версію:
— Він міг його й продати.
Поваре і тут втручається:
— Добре, але чому без шнура?
Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:
— Пізно, колеги! Ходімо додому. Протокол складемо завтра.
Він має рацію. Ми рушаємо до виходу. Коло дверей я згадую:
— Труп знайшла Лукреція Будеску. Якщо я правильно зрозумів, вона прибирала студентову кімнату… Вона, і пояснить, куди подівся прилад.
— Залишмо на завтра, — наполягає на своєму прокурор. — Гадаю, після млостей їй треба дати спокій… Виходьте, я опечатаю двері.
Так ми й чинимо. На помістку тісно, і, щоб не заважати прокуророві, нам доводиться зійти на кілька сходинок униз. Те ж саме слабке, тьмяне світло на сходах. Поруч із дверима мансарди помічаю ще одні — туалет.
Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:
— Готово! Спускайтеся, колеги!
На сходах — ні душі. Тиша. Таке враження, ніби спить увесь світ. Насправді всі пожильці, припавши до віконних шибок, чекають, поки від будинку від’їдуть обидві службові машини.
Над містом зависли важкі хмари. Нічна темрява стала ще густіша. Холодно, в повітрі пахне дощем. Подавши мені руку, прокурор пропонує: