— Вранці вмовимося по телефону, о котрій годині візьмемося до роботи. Згода? Добраніч!
Він сідає у свій сірий «трабант», яким приїхав на місце пригоди, і рушає. Прощається з нами і лейтенант, кажучи, що треба йти у відділення чергувати. Він вирушає пішки — відділення близько. Сержант Беноне відчиняє дверцята машини, я сідаю поруч із ним. Поваре вмощується на задньому сидінні.
— Куди? — цікавиться сержант.
— Якнайдалі, — зітхаю стомлено і беру слухавку. Полковник Доня має ще бути у себе в кабінеті. Почувши його голос, доповідаю. Він запитує, чи згоден я взятися за розслідування.
Яка добра і чуйна людина — мій шеф! Спершу розшукує тебе з міліцією, відриває од коханої, а тоді цілком демократично запитує, чи я згоден. Я відповідаю втомлено:
— Тепер, коли я вже у курсі справи…
— Хай буде воля твоя! — благословляє мене полковник. — А тепер можете розходитися по домівках!
— Бувайте здорові!
Водій, зачувши останні шефові слова, натис на газ. Мчимо… Мчимо додому. Думка ця така солодка й затишна, що я відчуваю, як очі мої заплющуються самі собою.
Щоранку мама запитує, як мені спалося, і щоразу я відповідаю одне й те саме:
— Добре, мамо, мені снився пречудовий сон!
— Ну й дяка богові! — радіє мама: вона глибоко переймається моїми снами.
Сказати по правді, незважаючи на враження легковажної особи, я людина поважна, з залізною самодисципліною й незламною волею. Ось чому, хоч би як мене збурили події дня, коли настає пора сну, ніщо не завадить мені заснути міцно й безтурботно. Сплю я без сновидінь і прокидаюся завжди в доброму гуморі на заздрість колегам.
Щодня о шостій двадцять, коли я вправляюся з еспандером, мама нагадує мені про сніданок і йде на торг, не забувши попередити:
— Якщо не прийдеш обідати додому, зателефонуй! Не подзвониш — вуха намну!
— Все буде гаразд, мамо! — кричу я з ванної, розтягуючи щосили еспандер.
За чверть сьома телефоную Лілі. Вона теж рання пташка… Знаю, що скаже, але не відступати ж мені!
— Це ти? Лівіу, так далі тривати не може.
Одначе її заява, вимовлена не без пафосу, не дуже мене вражає. Я знаю, як мені захиститися і як повернути справу на свою користь. Ніби й не почувши її слів, вигукую з невимовним жахом:
— Лілі, якби ти знала, що мені наснилось!..
Вона цікавиться моїми снами, знаходячи різні тлумачення для кожного з них. Незважаючи на мій спротив, вона з допомогою Фрейда й Адлера знаходить у моїх снах щось тривожне. І я щоразу хитро змінюю тему розмови, уриваю пояснення нареченої, сперті на теорію символів, і палко вигукую:
— Я так за тобою знудьгувався!
— І я, Лівіу! — ніжно зітхає вона.
— Я забіжу, побачу тебе…
— Обов’язково, Лівіу!
— Чао, кохана!
— Чао!
Та й квит… Я заспокоїв її, скинув камінь з душі. Чи надовго — не знаю. Байдуже. Адже наша гра вічно повторюватиметься з невеликими відхиленнями в той чи той бік. Головне, що я розпочинаю день зі спокійним серцем.
У нашому кабінеті вже чокає на мене Поваре, стоячи біля вікна й вивчаючи приступний для спостереження відтинок вулиці Каля Вікторієй, між вулицями Доамней і Ліпскань.
— Як спалося? — цікавиться й він.
— Спав мертвецьким сном, — запевняю його і, щоб не лишати жодних сумнівів, вдаюся до афоризму: — Хай земля западається, а міліціонер мусить чудово спати.
Не надто переконаний моїми розумуваннями, Поваре показує головою на двері полковника Доні й радить:
— Можеш і йому висловити свої думки про сон. Він ще й досі не вертався додому, знаєш?
Не новина. Шефові не вперше проводити на службі безсонні ночі. Рушаю до оббитих шкірою дверей. Стукаю і переступаю поріг. Застаю полковника за вивченням досить-таки грубого досьє. Поваре не брехав: шеф справді не покидав кабінету. Всеньку ніч читав протоколи та зведення, що склали підлеглі. Прочитане автоматично лягає праворуч. Там зібралося вже з добрий десяток тек.
— А, це ти, хлопче! — радіє він моєму приходові. — Сідай…
Ні, по ньому зовсім не знати, що він цілу ніч не склепив очей. Враження таке, ніби полковник приготувався зі свіжими силами розпочати новий трудовий день. Сідаю.
Кліпнувши повіками, він привітно дивиться на мене.
— Які плани на сьогодні?
Запитання не захоплює мене зненацька. Доповідаю:
— Доктор Патріке обіцяв дати зранку наслідки експертизи.
— Поваре потрібен?
— Поки що ні. — Я ледве стримуюсь, щоб не додати: «А ось машина б не завадила… бо побігати доведеться чимало».