— Ні, — нарешті озвалась жінка, але вітер відніс її голос, і вона повторила гучніше: — Ні.
— Але від них можна, звичайно, сподіватися чого завгодно.
Місіс Бранер пильно подивилася на мене, але колючий вітер змусив її примружитись.
— Не варто говорити про це, містере Гудвін, — мовила вона. — Мабуть, у кожної сім'ї є свої… є щось своє. Я, звісно, не усвідомлювала всього ризику, коли розсилала ту книжку, однак розіслала, і не шкодую про це. Наскільки я знаю, вони ні до чого не докопуються. Поки що ні.
— І це все, що ви хочете сказати?
— Все.
— Гаразд. Якщо захочете розповісти більше, ви знаєте, що треба зробити. То що там скисло?
— Тарталетки.
— Хто занедужав?
— Фідо.
— Як звати того чоловіка?
— Вільям Коффі. «Черчілль-отель».
— Непогано. А тепер вам пора додому, у вас уже почервоніли вуха. Ми з вами, мабуть, іще побачимось, тільки сам бог знає коли.
Місіс Бранер торкнула мене за руку:
— Що ви збираєтесь робити?
— Придивлятися. Ходити. Вивідувати.
Вона хотіла була сказати ще щось, але, видно, передумала, повернулась і попростувала до будинку. Я зачекав, поки вона зникла у дверях, і рушив у західному напрямку. Йдучи вулицею, я не мав особливої потреби роззиратися навкруги, отож поглядав тільки на авто, що стояли край тротуару. Неподалік від Медісон-авеню я побачив машину з двома типами на передніх сидіннях. Я став. Вони, як їх і вчать у Вашінгтоні, вдали, ніби навіть не дивляться на мене. Я ступив кілька кроків назад, дістав записник і занотував номер машини. Коли вони діють відкрито, то чом би й мені не зробити так само? Ті двоє все ще не повертали в мій бік голів, і пішов далі.
Завертаючи на Медісон-авеню, я не завдав собі клопоту перевірити, чи йде за мною «хвіст», бо напередодні ввечері умовився по телефону-автомату з одним знайомим таксистом на ім'я Ел Голлер. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять п'ять хвилин, отож часу я мав удосталь і дорогою частенько спинявся позазирати у вітрини магазинів.
На розі Шістдесят п'ятої вулиці я зайшов до аптеки-закусочної, сів біля входу й замовив сандвіч із солониною та житнім хлібом і склянку молока. У Вулфа солонини з житнім хлібом ніколи не подають. Впоравшись із цим, я ще попросив шматок яблучного пирога й кави. О дванадцятій двадцять сім, допивши другу чашку кави, я повернувся на обертовому стільчику і став дивитись у вікно. О дванадцятій тридцять одна перед аптекою зупинилося коричнево-жовте таксі, і я рішуче — хоч і не так швидко, як хотілося, бо до дверей поперед мене саме йшла якась жінка, — рушив до виходу. Я випередив жінку, вийшов і сів у машину. Ел виставив знак «зайнято», почепив прапорець, і ми поїхали.
— Сподіваюся, не «фараони»? — спитав через плече Ел.
— Та ні, — відповів я. — Бедуїни на верблюдах. Покрутись трохи по вулицях. Потерпати особливо нема чого, але сьогодні я хочу мати розв'язані руки. — Вибачай, що сяду до тебе спиною.
Я обернувся всім тілом назад і почав стежити за вулицею. Через десять хвилин і шість поворотів я переконався, що «хвоста» нема, отож звелів Елові їхати на ріг Першої авеню і Тридцять шостої вулиці. Там я заплатив йому десятку і сказав, щоб через двадцять хвилин, якщо я не повернуся, він їхав собі геть. Звичайно, йому вистачило б і п'ятірки, але наша клієнтка від цього не збідніє, а нам Ел іще, мабуть, стане в пригоді. І не раз! Я пройшов півтора квартали і завернув до будинку, якого три роки тому тут іще не було, поглянув на покажчик у вестибюлі й, вичитавши, що фірма «Еверс Електронік Інкорпорейтід» міститься на дев'ятому поверсі, ввійшов до ліфта.
Фірма займала цілий поверх. У приймальні одразу ж біля ліфта стояв стіл секретаря, а за ним замість дівчини, як звичайно, сидів широкоплечий здоровило з квадратним підборіддям і непривітним поглядом. Я підійшов до нього й сказав:
— Будь ласка, повідомте про мене містерові Андріану Еверсу. Мене звуть Арчі Гудвін.
Здоровило цьому не повірив. Та він, мабуть, не повірив би навіть тоді, якби я був сказав, що сьогодні шосте січня.
— Ви з ним умовлялися? — спитав секретар.
— Ні. Я працюю в Hipo Вулфа, приватного детектива. У мене є деяка інформація, що може зацікавити містера Еверса.
Здоровило знов не повірив.
— Ви сказали, у Hipo Вулфа?
— Саме так. Заприсягтися на біблії?
Не виказуючи ніяких емоцій, здоровило взяв трубку, сказав по телефону кілька слів, вислухав відповідь і, поклавши трубку, промовив:
— Заждіть тут.
Після цього він підвів голову і втупився в мене поглядом — видно, прикидав, чи важко буде зі мною впоратись. Щоб показати свою байдужість, я відвернувся і став розглядати фотографію на стіні — незграбна триповерхова будівля з написом: «Електронний завод Еверса в Дейтоні». Я вже майже закінчив лічити вікна заводу, коли двері відчинились і з'явилася жінка. Вона назвала моє ім'я і сказала йти за нею. Ми перетнули вестибюль, завернули в коридор і підійшли до дверей з табличкою: «Містер Еверс». Жінка розчинила переді мною двері, і я ввійшов, а вона залишилася за порогом.