— Це все зрозуміло. Але, погодьтесь, тільки коти і відьми гуляють уночі. Вас же шукатимуть.
— Не шукатимуть. Їх не цікавить, де я і що роблю.
— Як ви себе почуваєте? — спитав я.
— Та ніби гаразд.
— Міс Холланд піклується про вас?
— Елсі як Елсі, кращою не стане.
— Сердито, але справедливо, — погодився я. — Стрибайте у машину, я відвезу вас додому.
Те, що Мейган. не цікавляться, було неправдою, бо коли ми під'їхали до їхнього будинку, Сіммінгтон стояв на ґанку, а побачивши машину, пішов назустріч.
— Привіт, Мейган з вами? — спитав він.
— Так, я привіз її.
— Не слід виходити з дому, нікого не попередивши, — сказав він сердито. — Міс Холланд дуже хвилювалася за тебе.
Мейган щось пробурмотіла і, прослизнувши повз Сіммінгтона, зникла у будинку. Сіммінгтон важко зітхнув.
— Доросла дівчина — такий клопіт, коли росте без матері. Боюсь, що їй уже пізно йти вчитися, — сказав він і, підозріливо глянувши на мене, додав: — Сподіваюсь, це ви брали її кататися?
Я вирішив не виводити його з цієї омани.
Вранці я не знаходив собі місця. Події минулого вечора не вкладалися в голові. Настав день щомісячного огляду в мого лікаря Маркуса Кента. Я вирішив їхати потягом. На превеликий мій подив, Джоанна вирішила залишитись у Лімстоку. Вона завжди радо їхала зі мною, і ми кілька днів проводили в Лондоні. А тепер не схотіла навіть на день і сказала, що в неї багато справ, та й чого трястися у задушливому вагоні, коли погода така гарна. Важко було щось заперечити, але це було не схоже на Джоанну. На станцію вона теж не захотіла мене відвезти, і я вирішив залишити машину на стоянці до приїзду.
Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.
— Привіт, що ви тут робите?
— Гуляю.
— Вельми невесела прогулянка. Повзете, як сонний рак.
— А куди мені поспішати?
— Коли так, то проведіть мене на станцію. — Я відчинив дверці, і Мейган сіла в машину.
— А куди ви їдете? — спитала вона.
— До свого лікаря.
— Почала боліти спина?
— Навпаки, стало краще. Сподіваюсь, мій лікар буде задоволений.
Мейган кивнула головою. Ми під'їхали до станції. Я припаркував машину і пішов купляти квиток. Людей на платформі було мало, і я не побачив жодного знайомого.
— Ви не позичите мені пенса? — раптом спитала Мейган. — Хочу купити плиточку шоколаду в автоматі.
— Прошу, дитино, — сказав я, даючи їй монету. — Може, вам ще медяника купити?
— Я більше люблю шоколад, — відповіла вона, не помітивши сарказму, і пішла до автомата.
Я подивився їй услід, і мене охопило роздратування. На ній були стоптані черевики, грубі панчохи, нужденний джемпер і така сама спідниця. Не знаю чому, але мене це страшенно розлютило. Коли вона повернулася, я сердито сказав:
— Чому ви носите ці жахливі панчохи?
Вона здивовано подивилася на них і відказала:
— А чим ці панчохи погані?
— Всім. На них дивитися гидко. І джемпер якийсь пошарпаний.
— Та наче нормальний. Вже стільки років його не скидаю.
— Воно й видно. І як вам не…
У цю мить підійшов поїзд і перебив мою сердиту нотацію. Я сів у пусте купе першого класу, спустив віконницю і вистромився, щоб продовжити розмову. Мейган стояла під вікном, задерши голову, і дивилася на мене.
— Чому ви такий сердитий? — спитала вона.
— Зовсім я не сердитий. Мене доводить до нестями ваш вигляд нечупари і те, що вас це зовсім не хвилює.
— Гарнішою я не стану, як би не одягалася.
— Облиште! Я хочу бачити вас іншою, хочу забрати у Лондон і одягти по-людському.
— Я вам вірю, — сказала вона лагідно.
Потяг рушив. Я подивився на Мейган, на її сумне обличчя. І тут на мене найшло. Я відчинив двері і втягнув Мейган у купе. Почувся сердитий крик чергового по станції, але він тільки й міг зробити, що миттю зачинити двері.
— Навіщо ви це зробили? — спитала вона, потираючи коліно.
— Замовкніть! Ви їдете зі мною у Лондон, і я покажу вам, на кого можна бути схожою, якщо захотіти. Мені набридло бачити вас обшарпаною.
— О! — тільки й спромоглася Мейган.
Увійшов кондуктор, і я купив їй квитка. Вона принишкла у кутку й побожно дивилася на мене.
— Я бачу, ви запальний, — сказала вона, коли кондуктор вийшов.
— Навіть дуже. Це в нас родове.
Я не міг пояснити їй душевного поруху, що спонукав мене вчинити саме так. Коли вона стояла під вікнами вагона, у неї був вигляд цуценяти, яке господар залишив дома. Тепер на лиці в неї малювався нестямний захват цуценяти, що його господар узяв на прогулянку.