— Ви, мабуть, не дуже добре знаєте Лондон? — спитав я.
— Та ні, знаю. До школи я їздила через місто, була у зубного лікаря і в дитячому театрі.
— Я покажу вам інший Лондон.
Ми прибули в Лондон за півгодини до часу, призначеного для візиту до мого лікаря. Я зупинив таксі, і ми поїхали до «Міратін», Джоанниного ательє. Мері Грей, що тримала ательє, у свої сорок п'ять років була незвичайною жінкою, енергійною, розумною, з нею приємно спілкуватися. Мені вона завжди подобалася. Коли ми увійшли, я попередив Мейган:
— Ви моя кузина, пам'ятайте.
— А то чому?
— Так треба.
Мері Грей саме поралася біля повної, жінки, що приміряла тісну вечірню сукню. Я підійшов до неї і відвів убік.
— Послухайте, я привів до вас свою маленьку кузину. Джоанна теж збиралася з нами, але останньої миті їй подзвонили. Та вона запевнила, що я цілком можу покластися на вас. Подивіться лишень, на що схожа ця дівчина!
— Та бачу! — з почуттям мовила Мері Грей.
— Так ось, я хочу, щоб ви одягли її з ніг до голови. У вас повна свобода дій. Панчохи, туфлі, білизна — все! До речі, чоловік, що робить Джоанні зачіску, десь поблизу?
— Антуан? За рогом. Я сама коло цього заходжусь.
— Ви просто знахідка, — похвалив я Мері.
— О, я з радістю все зроблю. І не тому, що за це платять гроші, хоч із цим тепер і доводиться рахуватись. До речі, половина моїх клієнток не платить за рахунками. Але, як я сказала, з радістю все зроблю.
Мері Грей професійним поглядом окинула Мейган, що стояла біля входу, і сказала:
— У неї приємна фігура.
— У вас не очі, а рентген, — похвалив я її. — Як на мене, то вона безформна.
Мері Грей посміхнулась і пояснила:
— Ось вам теперішні школи з їх вихованням. Схоже, вони хизуються тим, що відбили у дівчаток охоту чепуритися і перетворили їх на казна-що. У них це називається: бути милою і незіпсутою. Бог знає скільки часу збіжить, поки дівчина знову стане схожою на людину. Звіртеся на мене і можете бути цілком спокійним.
— Гаразд, — погодився я. — Близько шостої я приїду по неї.
Маркус Кент був дуже задоволений моїм здоров'ям і сказав, що я перевершив усі його сподівання.
— У вас воляче здоров'я, коли ви так швидко зуміли вичухатися. Подумати тільки, що робить з людиною свіже повітря, режим і спокій.
— Шановний лікарю, я згоден з першими двома твердженнями, але там, де я живу, не все так спокійно, як вам здається. У провінції теж повно всяких хвильних подій.
— Яких це? — здивувався Маркус Кент.
— Убивства.
Маркус Кент віддув губи і аж присвиснув.
— Маленька провінційна трагедія? Фермерський хлопчина вбиває свою кохану?
— А от і ні. Підступний, хитрий і фанатичний вбивця.
— Я нічого не читав про це в газетах. Коли його схопили?
— Ще не схопили. До того ж це не він, а вона!
— Овва! Боюсь, друже, Лімсток не зовсім підходяще місце для вас!
— Навпаки. І я сподіваюсь, ви не заберете мене звідти.
Маркус Кент був кмітливий і одразу ж збагнув, у чім річ.
— Ага, блондинку знайшли, добродію?
— Та ні, — заперечив я, винувато згадуючи Елсі Холланд. — Просто мене цікавить психологія злочинниці.
— О, тоді все гаразд. Бачу, вам це не вадить, але стережіться, щоб часом ця фанатична вбивця не обрала вас своєю жертвою.
— Про це не хвилюйтеся, — запевнив я.
— Може, пообідаємо разом? — поцікавився він. — Розповісте мені про ваші страшні події.
— Пробачте, але я не зможу.
— Ага, побачення з якогось леді? Я так і підозрював, що ви закохані.
— Можете називати це так, — сказав я, уявляючи в цій ролі Мейган.
До ательє «Міротін» я потрапив о шостій, коли воно вже мало зачинятися. Мері Грей вийшла зустрічати мене на сходи і приклала пальця до губів:
— Ви очам своїм не повірите! Коли вже я про це кажу, то можете бути певні: зроблено шмат роботи.
Я зайшов до великої демонстраційної кімнати. Мейган видивлялась у велике дзеркало. Слово честі, я ледве її впізнав. На хвилину-другу у мене перехопило в горлі. Висока й струнка, як тополька, з ніжними кісточками й ніжками, що, взуті в прегарні туфлі, просвічували крізь натуральні шовкові панчохи! Так! Прекрасні ноги й руки, ніжні кісточки, витонченість усіх ліній тіла. Підстрижене і гарно зачесане волосся зграбно лежало на доладній голівці. Обличчя не чіпали. Якщо воно й було трохи припудрене, то зовсім непомітно. І губів не підфарбовували! Ба, в ній з'явилося щось таке, чого я раніше не помічав: справжня гідність у поставі! Збентежено і сором'язливо усміхаючись, Мейган не зводила з мене очей.