— А я нічогенько виглядаю, еге ж? — сказала вона.
— Нічогенько?! — вразився я. — Це не те слово! Ходімо пообідаємо, і коли кожен другий чоловік не обертатиметься на вас, то я просто здивуюсь. Поряд з вами будь-яка дівчина — ніщо!
Мейган не була красунею, але мала щось незвичайне, чарівне — неповторну особистість. Вона зайшла до ресторану поперед мене, і, коли метрдотель пішов нам назустріч, я відчув ідіотську гордість, як чоловік, що йде з екстравагантною жінкою.
Спершу ми пили коктейль і засиділися над ним. Потім обідали й танцювали. Мейган дуже хотілося потанцювати, і мені шкода було позбавити її цієї радості. Я лише боявся, що вона погано танцює, але даремно — вона блискуче відчувала ритм і була легка, як пір'їнка.
— О, то ви вмієте танцювати! — сказав я.
— Ще б пак! У нас щотижня були уроки танців у школі.
— Щоб так танцювати, самих лише уроків мало, — похвалив я її, і ми сіли за стіл.
— Яке все смачне! Як тут гарно! — захоплено вигукнула Мейган.
— І мені тут до вподоби, — погодився я.
Це був пречудовий вечір. Я був у захваті, але довелося несподівано спуститися на землю з рожевих хмар, коли Мейган сказала:
— Нам ще не пора додому?
Щелепа мені одвисла. Дійсно, я так захопився, що геть-чисто про все забув! Захоплений істотою, яку сам створив, злинув я на сьоме небо.
— Святий боже! — вигукнув я і одразу ж збагнув, що вечірній поїзд вже відійшов.
— Посидьте тут, а я подзвоню.
Я зателефонував до бюро «Левеллін Хаєр» і замовив найбільшого і найшвидшого автомобіля під ресторан. Потім повернувся до столу.
— Останній поїзд вже відійшов, — сказав я. — Доведеться їхати машиною.
— Направду? От здорово! — вигукнула Мейган.
«Якою ж милою дитиною вона була, — подумав я, дивлячись на неї. — Така вдоволена усім, невибаглива, приймала всі мої пропозиції без зайвих запитань і примх».
Машина приїхала і була велика й швидка, та все одно ми повернулися в Лімсток дуже й дуже пізно.
— Тебе вже, напевно, розшукують, можливо, навіть з собаками, — сказав я Мейган.
Але вона й оком не моргнула.
— Не думаю. Я часто не приходжу додому на другий сніданок.
— Воно-то так, але вже давно минув обід, ба навіть вечеря.
Однак цього разу Мейган пощастило. В будинку було темно і тихо. На її пораду, ми пішли за будинок і почали кидати камінчики у вікно Роуз. Скоро та виглянула, щось сердито бурмочучи, зійшла вниз і впустила нас.
— А я собі думаю, що ти вже давно спиш. Господар і міс Холланд (вона злегка пирхнула на слові Холланд) рано повечеряли і поїхали кататися на машині. Мені ж доручили дивитися за хлопчиками. Я думала, ти в себе… І господареві так сказала, коли вони повернулися.
Я урвав Роуз, зауваживши, що Мейган зараз краще піти в ліжко.
— На добраніч! — сказала Мейган. — І велике спасибі. Це був найкращий день у моєму житті.
Додому я повертався збуджений і щасливий, а тому добряче переплатив шоферові і навіть запропонував лишитися переночувати. Але він волів повернутися в Лондон.
Коли ми розмовляли з шофером, відчинилися вхідні двері і на порозі з'явилася Джоанна.
— Ага, то це ти. Нарешті!
— А ти хвилювалася за мене? — спитав я, коли ми зайшли у дім.
У вітальні Джоанна приготувала собі кави, а я віскі з содовою.
— Хвилювалася за тебе? Аж ніяк. Я лише думала, що ти залишишся в Лондоні й розвієшся трохи.
— О, я так розвіявся! — сказав я, сміючись, і розповів їй пригоди того дня.
— Джеррі, ти збожеволів, не інакше!
— Мабуть.
— Мій любий хлопчику, так робити не годиться. Ти в Лімстоку, не забувай. Тепер усі про це казатимуть.
— Слід сподіватися. Але ж Мейган ще зовсім дитина.
— Дитина? їй двадцять років, схаменись. Узяти двадцятирічну дівчину в Лондон, накупляти їй одягу, і щоб не було скандалу? Боже мій, Джеррі, тобі, як джентльменові, доведеться одружитися з нею, — напівжартома, напівповажно сказала Джоанна.
І в цю мить я зробив для себе разюче відкриття.
— Хай йому абищо! А я й не проти. Далебі, мені це навіть подобається.
Джоаннине обличчя химерно перекривилося. Вона встала і, йдучи до дверей, буркнула:
— Чуло моє серце.
Я так і лишився стояти зі склянкою в руці, приголомшений власним відкриттям.
Не знаю, що почуває чоловік, коли йде просити руки коханої. У книжках, я читав, йому пересихає в роті, комір стає затісний, психічний стан — жалюгідний. Але я цього не почував. Натомість, захоплений гарною ідеєю, я хотів якомога скоріше залагодити все як годиться і не бачив потреби хвилюватися.