Назавтра я прийшов до Сіммінгтонів близько одинадцятої, і коли Роуз відчинила двері, одразу ж спитав, де Мейган. Вона провела мене у ранкову кімнатинку і, поки Роуз ішукала Мейган, я лише тривожно подумав, чи не перепало бідолашній дівчині за вчорашнє. Але коли увійшла Мейган, мені відлягло від серця. Вона була спокійна і зовсім не засмучена. Трималася гордовито, гідно і була такою, як я лишив її вчора. На ній знову був старий одяг, лише тепер. вона надала йому чепурного вигляду. Неймовірно, як діє на дівчину відчуття власної привабливості. Мейган постаршала, і я одразу зрозумів це.
Однак я хвилювався, а то б не почав розмови, сказавши: — Привіт, ясочко! — що в даному разі більше скидалося на любовне привітання. Але Мейган це сподобалося, і вона з усміхом відказала:
— Привіт!
— Послухай, тобі не дісталося за вчорашнє? — спитав я.
— О ні, — відповіла вона заспокійливо і додала: — Але ще дістанеться. Я маю на увазі всякі балачки. Люди вміють робити з мухи слона.
Я заспокоївся, побачивши, що людський поговір не обходить Мейган.
— Власне, я прийшов сюди, щоб запропонувати тобі одну річ. Розумієш, ти мені дуже подобаєшся, і, гадаю, я тобі теж…
— Страшенно, — ввернула вона із запалом, який мене стривожив.
— І нам дуже добре разом. Отож, я гадаю, було б непогано, якби ми одружилися.
— О! — сказала Мейган здивовано. Саме здивовано, а не приголомшено.
— Ти справді хочеш зі мною одружитися? — спитала вона, ніби хотіла твердо в цьому переконатися.
— Над усе в світі, — сказав я щиро.
— І це означає, що ти мене кохаєш?
— Дуже.
Її очі були серйозні, а вигляд рішучий.
— Ти найкраща у світі людина, але я тебе не кохаю, — сказала вона.
— Я зроблю так, що покохаєш.
— Так не піде. Я не люблю примусу, — сказала вона і замовкла, потім додала сумно: — Я не та жінка, яка тобі потрібна. В мене краще виходить ненавидіти, ніж кохати.
В її голосі чулося якесь дивно піднесення.
— Ненависть не вічна. А кохання вічне, — пояснив я.
— Справді?
— У кожному разі, я в це вірю.
Знову запала тиша.
— Так, значить, ні? — спитав я.
— Ні.
— І ти не лишаєш мені жодної надії?
— А яка з цього користь?
— Справді, ніякої, — погодився я. — Якщо вже ти кажеш ні, то зовсім зайве на щось сподіватися.
Отак-то. Я виходив з дому трохи приголомшений, про те з досадою відчув на собі пристрасно-зацікавлений погляд Роуз і зрозумів, що вона багато хоче мені сказати.
Вона й справді забідкалася, що, мовляв, і години не лишилася б після того страшного дня, якби не горопашні діти й містер Сіммінгтон. Бо ж хто піде в дім, де сталося вбивство! Дуже мило з боку цієї міс Холланд, що вона бере на себе турботу про дім і дітей, та чи не заманулося їй стати господинею в домі? Бідолашний містер Сіммінгтон нічого не бачив у своєму житті, а звісна річ, удівець — нагодиться хитра жінка і обкрутить його. Що варто цій Холланд стати місіс Сіммінгтон номер два?
Я машинально погоджувався, аби швидше зникнути, але Роуз міцно тримала мого капелюха, упиваючись припливом злості.
Мені раптом стало цікаво, чи й справді Елсі Холланд подумує стати господинею у домі. А може, вона просто щира й порядна дівчина і намагається взяти на себе домашню роботу, щоб утішити вбитого горем господаря? А чому, власне, вона не повинна стати місіс Сіммінгтон? Дітям потрібна мати, а Елсі була добра душа. Крім того, вона чарівна, якість, що її чоловіки завжди цінують, навіть такий сухар, як Сіммінгтон!
Я поринув у ці роздуми, напевне, з тим лише, щоб забути про Мейган. Дивлячись збоку, можна б подумати, що я пішов просити її руки в пориві безглуздого добросердя, за що й дістав відкоша. Але то тільки збоку. Насправді, я був певен, що Мейган належить мені і мій обов'язок доглянути її, зробити щасливою, вберегти від зла. В цьому і тільки в цьому вбачав я сенс свого майбутнього життя. Я вірив, що вона і я належимо одне одному, і не збирався здаватися! О ні! Мейган моя жінка, і я заволодію нею!
Повагавшись трохи, я попрямував до контори Сіммінгтона. Мені раптом здалося, що Мейган не усвідомлює всієї складності свого становища, і вирішив будь-що допомогти їй.
У містера Сіммінгтона нікого не було, і мене одразу ж провели до його кабінету. По прикушеній губі і підкресленій стриманості я зрозумів, що був небажаним.
— Доброго дня, містере Сіммінгтон, — привітався я рішуче. — Боюсь, у мене не зовсім діловий візит — скорше я прийшов у особистій справі. Почну одразу ж. Сподіваюсь, ви здогадуєтеся, що я закоханий у Мейган. Сьогодні я попросив її руки, але вона відмовила мені. Та на цьому я не спинюся.