Неш спокійно вів далі:
— Мушу вам сказати, міс Гріффіт, що вас бачили, коли ви друкували цього листа на машинці в Жіночому інституті між двадцять третьою і двадцять третьою тридцять позавчора. А вчора ви зайшли на пошту з пачкою листів…
— Я не надсилала цього листа, — перебила вона Неша.
— Справді, ви його не надсилали. Чекаючи, поки проштемпелюють кореспонденцію, ви непомітно впустили листа на підлогу, щоб хто-небудь знайшов його і, нічого не підозрюючи, кинув у поштову скриньку.
— Я ніколи…
Двері розчинились, і ввійшов Сіммінгтон. Він подивився на Еймі Гріффіт і сказав:
— У чому річ, Еймі? Коли сталося щось, то ти маєш право на адвоката. Хочеш, я…
Ось тут вона й не стрималася. Затулила лице руками і припала до крісла.
— Йди звідси, Діку, прошу тебе, йди. Не ти! Тільки не ти!
— Тобі потрібен адвокат, моя люба, розумієш.
— Тільки не ти. Я… Я цього не переживу, — ридала вона. — Я не хочу, щоб ти все знав.
Напевне, зрозумівши про що вона каже, Сіммінгтон мовив поволі:
— Я зв'яжуся з Майлдмеєм з Ексхемптона. Це підійде?
Вона кивнула головою і розридалася дужче. Сіммінгтон вийшов з кімнати. У дверях він стрівся з Оуеном Гріффітом.
— Що це? — несамовито закричав Оуен. — Моя сестра?..
— Мені дуже шкода, докторе Гріффіт. Далебі, дуже шкода. Але, повірте, у нас немає іншого виходу.
— Ви думаєте, це вона писала листи?
— Боюся, сер, у цьому немає сумнівів, — сказав Неш і обернувся до Еймі.
— А тепер ви підете з нами, міс Гріффіт. Запевняю, ви матимете змогу дістати адвоката.
— Еймі! — закричав Оуен.
Вона пройшла повз брата, навіть не подивившись на нього, й лише кинула:
— Не розмовляй зі мною! Нічого не кажи! І, ради бога, не дивися на мене!
Вони вийшли. Оуен стояв приголомшений. Я почекав хвилину, потім підійшов до нього.
— Гріффіте, якщо я можу чимось зарадити, скажіть мені, — звернувся я до нього.
— Еймі? Не можу повірити, — розгублено мовив Оуен.
— Може, це помилка? — сказав я непевно.
— Якби помилка, вона б не так це сприйняла. Не можу повірити, — сказав він поволі і впав у крісло.
Все, що я міг зробити, це дати йому випити чогось міцного. Оуен проковтнув напій одним духом, і, здається, йому стало краще.
— Зі мною тепер усе гаразд, Бертоне. Дякую. Але ви мені нічим не зарадите. Та й ніхто не зарадить.
Відчинилися двері, й до кабінету увійшла Джоанна. Вона була бліда. Підійшовши до Оуена, подивилася на мене і сказала:
— Вийди, Джеррі. Я сама дам раду.
Коли я виходив, то помітив, як вона стала біля нього навколішки.
Не можу послідовно пригадати, що відбувалося наступної доби. Перед очима постають події, не зв'язані між собою. Пам'ятаю, як повернулася Джоанна, бліда, розгублена, як я намагався заспокоїти її і жартома сказав:
— Хто ж тепер буде його управителькою?
Вона скрушно посміхнулася і відповіла:
— Він не хоче мене, Джеррі. Він дуже гордий і справжній сухар!
А я сказав Джоанні, що моя дівчина теж мене не хоче. Ми помовчали. Потім Джоанна сумно мовила:
— Бертони зараз нікому не потрібні!
— Дарма, моя люба, ми потрібні одне одному, — підбадьорював я сестру, але тепер її це не втішало.
Наступного ранку прийшов Оуен і заходився розповідати про Джоанну: яка вона чудова, як втішала його і сказала, що одружиться з ним негайно ж, коли він того захоче. Та він не хотів, бо вона, бач, надто хороша для такого невдахи, як він.
Я був у захваті від Джоанни і знав, що вона з тих жінок, які гідно тримаються в скруті, але мене дратувала його пихатість, і я порадив Гріффітові не бути таким.
Потім пішов на Хай-стріт. Хотілося почути останні плітки. Емілі Бартон запевняла, що вона ніколи не вірила Еймі Гріффіт. Дружина бакалійника зі смаком доводила, що завжди почувала непевне за Еймі.
Від Неша я довідався, що поліція закінчила справу Еймі Гріффіт. Обшук у її будинку виявив вирізані сторінки з книжки Емілі Бартон. Їх знайшли у шафі під сходами в сувої старих шпалер.
— А місце яке вибрала! — наголосив Неш. — Ніколи не знаєш, чи захоче цікава прислуга зазирнути в шухляди стола або в комод, а ось ці набиті мотлохом шафи коли й відчиняють, то хіба для того, щоб запхнути туди іще якусь непотрібну річ.
— Скидається на те, що в неї особлива прив'язаність до цього місця? — зауважив я.
— Так, злочинці рідко міняють свої звички. До речі, про вбивство дівчини. Нам конче потрібно дослідити один момент. З лабораторії Гріффіта зник великий товкач. Б'юсь об заклад, саме ним і вбили дівчину.