Я підійшов до червоного шкіряного крісла й став на крок від нашого героя, позираючи на нього згори вниз. З'явився Фріц. Вулф наказав йому потримати вхідні двері відчиненими, і Фріц вийшов.
Становище Квейла було нікудишнє. Я стояв перед ним, і якби він спробував був підхопитися з крісла, я б устиг застосувати до нього будь-який прийом. Але й моє становище було не з найкращих. Бо витягти з м'якого крісла чоловіка вагою фунтів сто вісімдесят, — а він же не такий дурний, щоб не впертися руками й ногами, — справа зовсім не легка. Проте Квейл сидів, не підібгавши ніг під крісло. Я вдав, ніби хочу схопити його за плечі, потім різко нахилився, впіймав за ноги, смикнув на себе й, перекинувши на спину, виволік так у коридор, перше ніж він почав пручатись. Але потім той клятий бевзь спробував вивернутись і впертися руками в підлогу. Біля вхідних дверей я на мить спинився, а Фріц схопив його руки й притис їх до підлоги.
— У нас на сходах сніг, — сказав я. — Якщо підете спокійно, я дам вам підвестися й поверну пальто та капелюх. Повірте, я знаю більше прийомів, ніж ви. Умовились?
— Умовились. Проклятий горлоріз!
— Мене звати Гудвін, але я вибачаю вам. Гаразд, Фріце…
Ми відпустили Квейла, і він став на ноги. Фріц уже взяв з вішалки його пальто, коли Квейл раптом заявив:
— Я хочу вернутися до кабінету. Мені треба в нього дещо запитати.
— Нічого не вийде. У вас погані манери. Потім знов доведеться вас умовляти.
— Ні, не доведеться. Я хочу в нього щось запитати.
— Ввічливо? Тактовно?
— Так.
Я причинив вхідні двері.
— У вас дві хвилини часу. Не сідайте, не підвищуйте голосу і не вживайте таких слів, як «проклятий горлоріз». Фріце, йдіть попереду.
Ми рушили вервечкою через передпокій — Фріц попереду, я позаду — і так ввійшли до кабінету. Вулф мав тонкий слух і добре чув, про що говорилось у передпокої. Отож коли Квейл спинився перед його столом — яз одного боку, Фріц із другого, — Вулф тільки холодно глянув на нього.
— Ви хотіли, щоб я повідомив вам поважну причину, — звернувся Квейл до Вулфа. — Як я вже казав, я товариш міс Хінклі. Настільки близький товариш, що вона подзвонила мені і розповіла про Гудвіна — тобто про його розмову з нею і місіс Елтхауз. Я порадив їй сьогодні ввечері до вас не йти. Але вона сказала, що піде. О дев'ятій годині?
— Так.
— Тоді… — Він затнувся. Е, ні, так різко не можна. Йому було важко взяти себе в руки, та все ж він упорався з собою. — Тоді я хочу бути присутнім. Ви… Можна мені прийти?
— Якщо ви будете пристойно поводитись.
— Буду.
— Ваш час минув, — сказав я і взяв Квейла за руку, щоб вивести з кабінету.
У кінці цього довгого дня, о десятій хвилині на десяту вечора, я зайшов на кухню. Вулф із Фріцом стояли біля столу посеред кухні й сперечалися про те, скільки ягід ялівцю покласти в маринад до відбивних котлет з оленини. Знаючи, що цей диспут може тривати довіку, я перебив їх:
— Вибачте. Прийшли всі і навіть більше. З'явився Девід Елтхауз, Моррісів батько. Він лисий, сидить ззаду, праворуч від вашого столу. З ним адвокат Бернард Фромм — теж у другому ряду, ліворуч. Голова схожа на яйце, погляд важкий.
Вулф насупився:
— Я не хочу, щоб і він там сидів.
— Розумію. Йому сказати про це?
— Трясця його матері! — Вулф повернувся до Фріца: — Гаразд, порайся далі сам. Я кажу три, але роби як знаєш. Якщо покладеш п'ять, мені навіть не треба буде куштувати — і по запаху здогадаюсь. Із чотирма ще можна буде їсти.
Вулф кивнув мені головою, і я рушив до кабінету, а він — за мною.
У кабінеті Вулф обійшов червоне шкіряне крісло, де сиділа місіс Елтхауз, і не сідав, поки я називав прізвища присутніх. Цього вечора у кабінеті стояли два ряди жовтих стільців. У першому ряду сиділи Вінсент Ярмек, Меріан Хінклі й Тімоті Квейл, у другому — Девід Елтхауз і Бернард Фромм. Найближче до мене виявився Квейл, і це було вельми вигідно. Нарешті Вулф сів, обвів гостей поглядом — спершу зліва направо, потім справа наліво — і промовив:
— Мушу вас попередити, що агенти Федерального бюро розслідувань мають змогу за допомогою електронних приладів підслуховувати всі розмови в цій кімнаті. Ми з містером Гудвіном гадаємо, що це хоч і мало ймовірно, проте можливо. Думаю, ви…
— Навіщо це їм? — перебив Вулфа адвокат таким тоном, як на перехресному допиті в суді.
— Зараз ви все зрозумієте, містере Фромм. Мені здається, вам треба знати про таку можливість, хоч би яка незначна вона була. А тепер я попрошу всіх трохи потерпіти, я говоритиму недовго. Я знаю: допомоги від вас можна сподіватися тільки в тому разі, коли я доведу, що ваші інтереси — інтереси батька, матері, нареченої і знайомих людини, вбитої майже два місяці тому, — збігатимуться з моїми. Злочинця й досі не знайдено. І я маю намір його знайти. Я маю намір довести, що Морріса Елтхауза вбив один із агентів ФБР. Мій намір…