— Ні. — Це було все, що Девід Елтхауз сказав за цілий вечір.
— Тоді — до побачення. — І Вулф вийшов з кабінету.
Всі повставали й рушили до передпокою. Я залишився в кабінеті — чоловіки й самі допоможуть дамам одягтися, тож я там не дуже потрібний. Уявляєте, яким невихованим я себе показав: навіть не подумав про задоволення подати пальто міс Хінклі! А коли я почув, як відчинилися вхідні двері, було вже пізно. Я зачекав, поки двері причинилися, вийшов і накинув ланцюжок. Всі вже стояли на тротуарі.
Ліфта я не чув, отже, Вулф, мабуть, пішов на кухню, і я й собі рушив за ним. Однак на кухні Вулфа не було. Так само, як і Фріца. Може, Вулф піднявся до оранжереї сходами? Але що б його до цього спонукало? Він міг іще, звичайно, спуститися вниз. Я зійшов сходами до Фріцової кімнати й відчинив двері.
Фріц мав змогу жити й нагорі, але йому більше подобалося в підвалі. Його кімната була не менша, ніж наш кабінет і вітальня заразом, але з роками виявилась добряче-таки захаращеною: столи завалені стосами журналів, на підставках бюсти Ескоф'є[6] і Брея-Саварена[7], на стінах меню в рамках, королівських розмірів ліжко, п'ять стільців, книжкові шафи (у нього двісті вісімдесят кухарських книжок), голова дикого кабана, якого Фріц убив у Вогезах, радіокомбайн з телевізором та стереофонічним програвачем, дві величезні шафи з давнім посудом — як твердить Фріц, однією з мисок користувався кухар самого Юлія Цезаря, — і таке інше.
Вулф сидів на найбільшому стільці, перед ним на столі стояла пляшка пива і склянка. Коли я ввійшов, Фріц, що сидів навпроти, одразу встав, але я підсунув собі інший стілець.
— Погано, що нашим ліфтом не можна спускатися вниз, — зауважив я. — Його не можна переобладнати?
Вулф ковтнув пива, поставив склянку й облизав губи.
— Я хочу знати все про ті електронні капості, — сказав пін. — Тут нас можуть підслухати?
— Не знаю. Я читав про одну штуку, яка ловить голоси на відстані півмилі, але не знаю, в якому радіусі вона діє і чи долає такі перешкоди, як стіни й підлоги. Певно, є й такі штуки, — я про них, правда, ще не читав, — що одної досить на цілий будинок. А якщо й немає, то скоро будуть. Людям тоді доведеться розмовляти на мигах.
Вулф пильно подивився на мене. Не відчуваючи за собою ніякої провини, я так само подивився на нього.
— Ви хоч розумієте, — сказав він, — що ніколи ще нам так не потрібна була цілковита секретність, як тепер?
— Розумію. Бог свідок, як я це розумію.
— А шепіт теж можна підслухати?
— Ні. Навряд. Один шанс із тисячі.
— Тоді розмовлятимемо пошепки.
— Так ви не дуже розійдетеся. Проте якщо Фріц увімкне телевізор якомога гучніше, а ми сядемо поруч і розмовлятимемо без крику, то можна обійтися й без перешіптування.
— Але ж можна було зробити це і в кабінеті!
— Звичайно, сер.
— Якого ж дідька це не спало вам на думку раніше?! Я кивнув головою:
— Ви, бачу, сидите як на голках. Я теж. Я й сам дивуюсь, як це мені не спало таке на думку раніше. Давайте спробуємо побалакати в такий спосіб. У кабінеті мені доведеться нахилятись над вашим столом.
Вулф звернувся до Фріца:
— Зробіть ласку, Фріце, ввімкніть телевізор. Байдуже що.
Фріц підійшов до комбайна, крутнув ручку, і скоро ми побачили на екрані жінку, яка висловлювала чоловікові жаль з приводу того, що вони зустрілися в житті. Потім він — ні, не чоловік, а Фріц, запитав, чи не треба гучніше. Я попросив трохи додати звуку й підсунув свій стілець до Вулфа. Той нахилився майже до самого вуха й забубонів:
— Нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок. Ви не знаєте, чи ще існує клуб «Десять аристологів»?
Я стенув плечима. Таке запитання, що аж ніяк не стосувалося справи, міг поставити або цілковитий ідіот, або ж геній.
— Не знаю, — відказав я. — Минуло вже сім років… Може, й існує. Хочете, я зателефоную Лью'їсові Х'юїтту?
— Тільки не звідси.
— Я піду до телефону-автомата. Зараз?
— Так. Коли він скаже, що той гурток і досі… Або ні. Хоч би що він сказав про «Десять аристологів», спитайте, чи можна мені завтра вранці приїхати до нього й побалакати про одну невідкладну особисту справу. Якщо він запросить мене на ленч — а він так і зробить, — дайте згоду.
— Але ж він цілий рік живе в Лонг-Айленді!
— Я знаю.
— Нам, певно, доведеться позбуватись «хвоста».
— Не конче. Якщо фебеерівці побачать, що я їду до нього, — тим краще.
— Тоді чом би не подзвонити йому звідси?
— Я не тільки не проти, а навіть хочу, щоб про мій візит до Х'юїтта стало відомо, лише хай не знають, що я напросився сам.