Та й цей указ не був останній, проте ми не вважаємо своїм обов'язком перелічувати наступні, бо вони виходять за межі нашої розповіді. Згадаємо тільки один — від 13 лютого 1632 року, в якому преславний і преясновельможний сеньйор, герцог Феррейський, удруге призначений губернатором, інформує нас, що страшні злочинства чинять ті, хто зветься браві. Це в достатній мірі підтверджує нам, що в той час, про який іде мова, браві не попереводились.
Той факт, що два вищеописаних лиходії стояли там, когось дожидаючи, був надто вже очевидний; однак донові Абондіо найдужче не сподобалось те, що — як він виснував за деякими їхніми рухами — лиходії дожидали саме його. Бо ж при його появі вони перезирнулися й підвели голови з таким виглядом, ніби водночас сказали один одному: «Ось він». Той, що сидів верхи на огорожі, підвівся, перекинув через неї ногу й став на дорозі; другий відхилився від огорожі, й обидва рушили йому навстріч. А він, і далі тримаючи перед собою розгорнутого молитовника, вдавав, ніби читає, однак обережно зиркав поверх нього, щоб стежити за їхніми рухами, і коли зауважив, що вони таки йдуть навперейми, тисячі думок нараз обсіли його. Він негайно спитав сам себе, чи немає між ним і браві якої-не-будь бічної доріжки, праворуч або ліворуч, і відразу ж згадав, що немає. Потім швидко перебрав подумки, чи не завинив чимсь перед яким-небудь сильним, якимсь мстивим чоловіком, однак, попри все хвилювання, втішливий голос сумління дещо заспокоїв його. А браві тим часом знай наближалися, пильно на нього дивлячись. Тоді він стромив указівного й середнього пальця за комір, начебто поправляючи його, і, обвівши обома пальцями шию, воднораз повернув і голову, скрививши при цьому рота й намагаючись бодай краєчком ока подивитися, чи не йде хто-небудь позаду; але не побачив нікого. Глянув за огорожу, у відкрите поле — нікого; кинув боязкіший погляд уперед, на дорогу,— нікогісінько, крім браві. Що робити? Повернути назад? Запізно. А кинутися навтьоки було б те саме, що гукнути: «Ловіть мене»,— якщо не гірше. Тож, не маючи ніякої змоги ухилитися від небезпеки, він пішов їй навстріч, бо ж хвилина невідомості враз зробилася для нього такою нестерпною, що він прагнув лише одного — скоротити її. Він прискорив крок, голосно прочитав один стих, постарався зробити якнайспокійніше обличчя й доклав усіх зусиль, щоб наготувати усмішку. Опинившись віч-на-віч з обома молодцями, він подумки мовив собі: «От і влип»,— і рішуче спинився.
— Синьйоре курато[15], — звернувся до нього один, уп'явшись очима йому в обличчя.
— Чого ви зволите? — швидко відповів дон Абондіо, підводячи очі від книги, що так і зосталася розгорнутою в його руках, наче на підставці.
— Ви маєте намір, — підхопив другий з погрозливим і гнівним виглядом людини, котра заскочила свого підлеглого на спробі вчинити шахрайство, — ви маєте намір завтра повінчати Ренцо Трамальїно з Лючією Монделлою.
— Власне кажучи...— тремтячим голосом відповів дон Абондіо, — власне кажучи, ви, синьйори, люди світські й чудово знаєте, як у нас це робиться. Бідняк курато тут ні при чому. Вони самі облагоджують свої справи, а потім... потім ідуть до нас, як ото ходять до банку по гроші, ну, а ми вже... ми — служителі громади...
— Так от, — мовив йому браві тихенько, проте це звучало як урочистий наказ, — затямте собі: цього вінчання не повинно бути ні завтра, ані будь-коли.
— Але ж, синьйори,— відказав дон Абондіо лагідним і чемним голосом людини, котра бажає умовити нетерплячого співрозмовника, — коли ваша ласка, уявіть себе лишень на моєму місці. Якби ця справа залежала тільки від мене... але ж ви чудово знаєте, що мені з цього не буде ніякого пожитку...
— Годі, — урвав його браві, — якби справа вирішувалася балаканиною, то ви б нас за пояс заткнули. Нічого ми більше не знаємо і знати не хочемо. Вас попереджено, і ви нас зрозуміли.
— Але ж ви, синьйори, люди вельми справедливі й розумні.
— І все ж,— урвав його цього разу другий, що досі мовчав,— і все ж вінчання не буде, бо інакше...— тут він вибухнув соковитою лайкою,— інакше той, хто його вчинить, не встигне в цьому й покаятись, бо буде ніколи...— і він знову вилаявся.
— Тихше, тихше,— знову озвався перший,— синьйор курато звик до шляхетного обходження; ми теж люди шляхетні й не збираємось заподіювати йому зла, якщо він виявиться розважним. Синьйоре курато! Преславний синьйор дон Родріго, наш патрон, високо шанує вас.
Ім'я це майнуло в свідомості дона Абондіо, наче спалах блискавиці в нічну негоду,— спалах, який на мить осявав все довкола і тільки посилює жах. Він мимоволі низько вклонився й промовив: