Хто намірився кривдити інших і щохвилі побоюється, що скривдять його самого, той, природно, шукає собі спільників і соратників. Тим-то в ті часи було високо розвинене прагнення окремих осіб триматися певних угруповань, створювати нові й сприяти якомога більшому посиленню того кола, до котрого належали самі. Духовенство піклувалося про підтримку й розширення своїх пільг, знать — своїх привілеїв, військові — своїх особливих прав. Торговці, ремісники об'єднувалися в цехи та братства, юристи складали лігу, навіть лікарі мали свою корпорацію. Кожна з цих маленьких олігархій була сильна по-своєму; в кожній з них окрема особа, залежно від свого впливу та хисту, діставала змогу використовувати в особистих інтересах об'єднані сили багатьох. Більш сумлінні вдавалися до цієї можливості лише задля самозахисту; хитруни та лиходії користалися з неї, щоб здійснювати свої злочинні заміри, на які їм би забракло власних засобів, та забезпечити собі безкарність. Проте сили різних цих спілок були дуже нерівні, а надто на селі: знатний і багатий негідник, оточений ватагою браві та селянами, котрі за споконвічними родинними традиціями звикли й були зацікавлені або й просто вимушені вважати себе ніби підданцями й солдатами свого патрона, мав таку владу, якій жодна інша група в даній місцевості не могла протистояти.
Не знатний, не багатий, а ще менше хоробрий, наш Абондіо, мабуть, чи не раніше свого вступу в свідомий вік зауважив, що в цьому суспільстві він подібний до череп'яної посудини, змушеної мандрувати разом із безліччю чавунних горщиків. А тому він досить охоче послухався батьків, які хотіли зробити з нього священика. Правду кажучи, він не дуже розмірковував про обов'язки та благородні цілі того служіння, котрому присвячував себе; роздобути засоби для заможного існування і ввійти в середовище шанованої і впливової верстви суспільства — ось ті дві підстави, котрих, як він гадав, було цілком досить для виправдання такого вибору. Однак усяка суспільна верства лише до певної міри прикриває й застраховує окрему особу, не звільняючи її від необхідності виробити для себе свою власну систему захисту. Постійно сповнений думками про свій спокій, дон Абондіо мало турбувався про переваги над іншими, досягнення яких потребувало великих зусиль або деякого ризику. Його система полягала головним чином у тому, щоб уникати всяких зіткнень, а коли вже їх годі було уникнути, то поступатися. Він дотримувався беззбройного нейтралітету у всіх війнах, що вибухали довкола нього,— від таких буденних на той час чварів між духовенством і світською владою, між військовими й цивільними, між одними вельможами й другими вельможами, аж до сварок між двома селюками, що спалахували через якесь слово й вирішувалися на кулаках або й на ножах. Коли вже крайня необхідність примушувала його зайняти певну позицію між супротивними сторонами, то він ставав на бік дужчого, однак завжди сторожко, намагаючись показати другому, що аніскілечки не бажає бути тому ворогом,— він ніби хотів сказати: «Ну чом же ти не зумів узяти гору, я б тоді став на твій бік». Намагаючись триматися чимдалі від сильних, заплющуючи очі на їхні випадкові, викликані примхою, утиски й покірно зносячи тяжчі й обмірковані заздалегідь, уміючи викликати своїми поклонами й шанобливо-приязним виглядом усмішку на обличчях буркотливіших і сердитіших людей, з якими він стрічався дорогою, цей бідолаха умудрився без великих турбот перейти за шостий десяток.