— Іду! — відповіла вона, ставлячи на звичне місце на столі глечичок улюбленого вина дона Абондіо, й неквапно рушила на поклик; та не встигла вона дійти до порога кімнати, як дон Абондіо вже вступив досередини важкою ходою, з похмурим виглядом і засмученим обличчям. Досвідченим оком Перпетуя відразу спостерегла, що сталося щось справді небуденне.
— Боже милостивий! Що з вами, синьйоре хазяїне?
— Нічого, нічогісінько,— відповів дон Абондіо і, важко дихаючи, сів у своє велетенське крісло.
— Як це нічого? І це ви кажете мені? У вас такий жахливий вигляд! Щось сталося — не інакше!
— Ради всього святого! Коли я кажу «нічого», то це або нічого, або ж щось таке, чого я не можу сказати.
— Не можете сказати навіть мені? А хто ж тоді турбуватиметься про ваше здоров'я? Хто вам дасть добру пораду?
— Ой! Та помовчіть-бо! І не несіть сюди нічого, краще налийте мені склянку мого улюбленого вина.
— І ви ще станете запевняти мене, що нічого не сталося? — мовила Перпетуя, наповнивши склянку й тримаючи її в руці, неначе збиралася віддати її тільки як винагороду за таємницю, яку так нетерпляче жадала почути.
— Давайте-бо, дайте сюди! — сказав дон Абондіо, взявши склянку тремтячою рукою й швидко випорожнивши її, наче там були ліки.
— То ви, либонь, хочете примусити мене всюди ходити й розпитувати, що це воно скоїлося з моїм хазяїном? — спитала Перпетуя, стоячи перед ним руки в боки ліктями вперед і пильно дивлячись на нього, ніби силкуючись вирвати таємницю йому з очей.
— Ради всього святого! Не пускайте пліток, не зчиняйте шуму: тут можна поплатитися... головою.
— Головою?
— Так, головою...
— Адже ви чудово знаєте: щоразу, коли ви зі мною говорили про щось відверто, під секретом, то я ж ніколи...
— Атож! Скажімо, коли...
Перпетуя зрозуміла, що зачепила не ту струну. Тим-то, відразу змінивши тон, вела далі схвильованим голосом, спроможним розчулити співрозмовника.
— Любий хазяїне, адже я завжди була до вас прив'язана; і якщо я зараз хочу дізнатися, то тільки від щирого серця, і мені хочеться допомогти вам, дати добру пораду, підтримати вас...
Власне кажучи, сам дон Абондіо прагнув звільнитися від своєї болючої таємниці так само палко, як і Перпетуя вивідати її; ось чому, чимдалі слабше відбиваючи нові й чимраз напористіші атаки з її боку і попередньо примусивши її присягтися кілька разів, що вона нікому ані мур-мур, він врешті з багаторазовими перервами, ахами й охами розповів їй про свою злощасну пригоду. Коли ж дійшло до страшного ймення головного призвідця, Перпетуя повинна була дати нову, особливо урочисту клятву,— і дон Абондіо, вимовляючи фатальне ім'я, з тяжким зітханням відхилився на спинку крісла, а тоді, здіймаючи руки, як ото ніби наказуючи й воднораз благаючи, промовив:
— Тільки ж ради всього святого...
— О боже! — вигукнула Перпетуя.— Ну та й негідник же він, ну й тиран! Нема в нього страху божого!
— Та замовчіть-бо! Чи ви хочете зовсім згубити мене?
— Та що ви! Ми тут зовсім самі, ніхто не почує. Але що ж ви збираєтесь робити, бідний мій хазяїне?
— От бачите,— роздратовано відповів дон Абондіо,— бачите, які ви вмієте давати поради. Знай питаєте мене, що робити та що робити, неначе вскочили в халепу ви і мені доводиться вирятовувати вас.
— Та ні ж бо, що там я? Може б, і я дала вам якусь пораду, тільки ж чи буде з того пуття?
— То вже побачимо!
— Моя порада така: оце всі кажуть, що наш архієпископ чоловік святий і впливовий, нікого не боїться, і немає для нього більшої радості, коли йому вдається провчити котрогось із цих тиранів і захистити якого-небудь бідного курато. То я ось що скажу: напишіть йому гарного листа й доведіть до його відома, що до чого...
— Та замовкніть ви зрештою! Ось які поради даєте ви нещасному чоловікові! Якби, боронь боже, мені всадили заряд у спину, то що, по-вашому, зі мною став би возитися архієпископ?
— Ну, бачите, пострілами просто так не сиплють,— це вам не конфетті! Та й оці пси хоч і гавкають, але не завжди кусають. Ось я помітила: хто вміє показати зуби й примусити поважати себе, того шанують і поважають, а що ви ніколи не хочете висловити своєї думки, то ми докотилися до того, що, даруйте на слові, всяк...
— Замовкніть!