У війську налічувалося двадцять вісім тисяч піхотинців і сім тисяч вершників. Сходячи з Вальтелліни, щоб перебратися в володіння Мантуї, їм доводилось увесь час рухатись за течією Адди, яка утворює два рукави, а потім тече знову аж до гирла, де впадає в річку По. Після цього вони мали пройти ще добрячу відстань берегом. Загалом перехід території Міланського герцогства забирав вісім днів.
Більшість жителів рятувалася в горах, несучи з собою все найнеобхідніше й женучи худобу. Інші залишались удома, або щоб не кидати когось хворого, або щоб стерегти будинок від пожежі, або щоб наглядати за ціннішими речами, закопаними в землю. Декотрі не йшли геть тому, що їм взагалі не було чого втрачати, або тому, що навіть розраховували трохи розжитися. Коли передовий загін приходив на місце, призначене для днювання, солдати відразу ж розпорошувались по селу та його околицях і негайно починали грабувати; усе, чим можна було поживитися й понести: з собою, відразу зникало, решту вони нищили або руйнували. Меблі перетворювалися на дрова, оселі — на стійла, не кажучи вже про побої, поранення та зґвалтування. Всі виверти й хитрощі населення, яке прагнуло врятувати своє майно, майже завжди були марними, а часом призводили до ще гірших наслідків. Солдати (люди більше обізнані зі стратегією такої війни) обнишпорювали всі потаємні закутки будинків, розбирали й руйнували стіни; на городах вони легко впізнавали нещодавно насипану землю; забиралися навіть у гори, щоб красти худобу; залазили, користуючись послугами якогось негідника, до льохів у пошуках багача, що сховався там, тягли його в будинок і, вдаючись до погроз та побоїв, примушували показати, де він посховував свої скарби.
Нарешті солдати йшли геть. Даленіли звуки барабанів і сурм. На кілька годин западала тривожна тиша. А потім знову клятий барабанний бій та звуки сурм сповіщали про новий загін. Не знаходячи вже більше здобичі, солдати ще розлюченіше розкидали всі рештки, спалювали барила, повипорожнювані їхніми попередниками, руйнували будинки, де вже не було чого брати, і, певна річ, з іще більшою люттю знущалися з жителів; отак щоразу було чимдалі гірше впродовж двадцяти днів — бо саме на стільки загонів ділилося військо.
Першим околом, на який напали ці дияволи, став Коліко. Відтак вони накинулись на Беллано. Потім вступили до Вальсассіни, розпорошилися по ній і вже звідти вийшли на територію Лекко.
Розділ двадцять дев'ятий
Тут серед бідних наляканих людей ми й знаходимо наших давніх знайомих. Хто не бачив дона Абондіо того дня, коли відразу звідусіль поповзли чутки про вторгнення війська, його наближення та звички, той добре й не знає, що таке сум'яття і страх. Уже підходять... їх тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч... це дияволи, аріани[148], антихристи... вони розграбували Кортенуову... підпалили Прімалуну... спустошують Інтроббіо, Пастуро, Борсіо... вони вже в Балаббіо... завтра будуть тут,— переказувалося з уст до уст. І тут зчинилася паніка. Люди спиняли одне одного, почалися галасливі наради, нескінченні вагання — втікати чи залишатись,— жінки збирались гурточками, всі в розпачі хапались за голову. Дон Абондіо, який вирішив твердо й раніше за всіх накивати п'ятами, вишукував, однак, непереборні перешкоди та жахливі небезпеки на кожному кроці, хоч би куди він утік, усюди, хоч би де сховався. «Що діяти? — вигукував він.— Куди податися?» В горах, не кажучи вже про велику дорогу, було небезпечно: долетіли чутки, що ландскнехти, лазили по них, мов коти, тільки-но довідувалися, що там в чим поживитись. Озеро бурхало, віяв буйний вітер, а до того ж більшість човнярів, боячись, коли б їх не примусили перевозити солдатів і ношу, подалися зі своїми човнами на той бік. Човнів лишалося обмаль, та й ті потім повідпливали, попереповнювані людьми, і, як подейкували, їм щохвилини загрожувала загибель через надмірне завантаження і сильний вітер. Потрібно було також від'їхати чимдалі від дороги, якою мало пройти військо, та було зовсім неможливо роздобути воза, коня чи мула. Довго йти пішки дон Абондіо не міг і боявся, що його наздоженуть. До території Бергамо було не дуже далеко, і він міг би дістатися туди, рухаючись без передиху. Але стало відомо, що з Бергамо спішно вислано загін каппеллетті[149], щоб охороняти прикордонну смугу й тримати в послуху ландскнехтів. Ці каппеллетті — справдешні дияволи, нітрохи не кращі від ландскнехтів, і зі свого боку наробили стільки лиха, скільки могли. Бідолаха, охоплений жахом, бігав по будинку; витріщивши очі, ходив за Перпетуєю, щоб дійти з нею якогось рішення, але вона, саме вишукуючи різні речі, щоб сховати їх на горищі та по всіх закутках, моталася по будинку, засапана, заклопотана, вантажена всяким мотлохом і відповідала: «Зачекайте лишень, зараз закінчу, попереношу все до надійних місць, а тоді — як люди, так і ми». Дон Абондіо намагався спинити її й обговорити з нею подробиці втечі, але вона сама була налякана до смерті та й на господаря свого злилась за його боягузтво, — одно слово, виявилася за таких обставин куди незгідливішою, ніж завжди. «Викручуються ж люди, викрутимось і ми. Ви вже мені вибачте, але ви вмієте тільки заважати. То що, по-вашому, іншим не хочеться врятувати свою шкуру? Думаєте, солдати прийшли воювати з вами, чи як? Здавалось би, в таку хвилину ви б могли допомогти, а ви тільки під ногами плутаєтеся — пхинькаєте й заважаєте». Такими відповідями вона щоразу відганяла його, вирішивши подумки, коли скінчиться все оте метушливе сум'яття, взяти його, як дитину, за руку й потягти з собою кудись у гори. Полишений у такий спосіб сам на себе, дон Абондіо підходив до вікна, придивлявся і, забачивши якогось перехожого, кричав йому вслід напівплаксивим, докірливим голосом:
148
Аріани — послідовники александрійського священика Арія (IV ст.), який відкидав церковне вчення про триєдність.
149
Каппеллетті — тобто «капелюшки». Так називали албанських солдатів, що перебували на службі у Венеціанській республіці, за їхній своєрідний головний убір.