— Коли побачите свою добру нещасну Лючію...— мовив він наприкінці до Аньєзе,— а я, зрозуміло, певен, що вона молиться за мене, бо я вчинив їй стільки зла,— то скажіть, що я дякую їй і сподіваюся, що та молитва принесе також і їй самій благословення боже.
Потім він виявив бажання провести всіх трьох гостей аж до карети. Хай читач уявить собі сам підлесливі я удячливі слова дона Абондіо та милі речі Перпетуї. Нарешті карета рушила. Як і було домовлено, усі спинилися на короткий час, навіть не присівши, в будинку кравця, де наслухалися чого завгодно про проходження військ,— звичайні розповіді про пограбування, побої, розорення та всякі мерзоти,— але, на щастя, в їхніх краях ландскнехти не з'являлися.
— Так, синьйоре курато! — сказав кравець, підсаджуючи дона Абондіо в карету.— Добре було б надрукувати в книжках про такий розгром.
Проїхавши ще трохи дорогою, наші подорожні самі побачили те, про що чули стільки розповідей. Спустошені виноградники, але не так, як це бував після збирання винограду, а наче після бурі з градом; лози пообдирані й попереплутувані, кілки повиривані, земля із слідами від чобіт, усіяна сучками, листям, висохлими пагонами; поламані дерева без верхівок; загорожі подірявлені. А в селах і двері позламувано, рами позривано; уламки та ганчір'я позвалювано на купи або розкидано по вулицях; важке повітря і ще важчий сморід із будинків; жителі зайняті роботою — хто прибирає нечистоти, хто терміново лагодить віконні рами, а декотрі просто, зібравшися в гурток, діляться одне з одним своїм лихом; коли карета проїжджала мимо, до дверцят з усіх боків тяглися руки, просячи милостиню.
З такими картинами то перед очима, то в думках і сподіваючись знайти щось схоже в себе вдома, наші подорожні нарешті дісталися до свого села і справді знайшли те, чого чекали.
Аньєзе попросила скласти свої речі в кутку дворика, який виявився найчистішим місцем у всій господі. Потім вона заходилася мести в будинку, збирати й чистити ту дещицю, що їй залишено. Покликала теслярів і коваля полагодити найзначніші пошкодження і, розглядаючи пару за парою подаровану їй білизну та перелічуючи нові цехіни, казала собі подумки: «Я ще щасливо відбулася; спасибі Господові Богу й Мадонні та ще цьому доброму синьйорові; отак просто й можу сказати, що відбулася щасливо».
Дон Абондіо й Перпетуя зайшли до свого будинку, не послуговуючись жодними ключами. З кожним їхнім кроком у коридорі отруйний сморід ставав чимраз дужчим, змушуючи їх сахатися, затуляючи носи; вони попрямували до кухонних дверей і ввійшли навшпиньках, вибираючи, куди ставати, щоб випадково не вступити в нечистоти, що вкривали підлогу. Кинули погляд довкола. Цілого нічого не видно; тільки рештки та уламки того, що колись стояло в різних місцях, видніли тепер по всіх закутках; пух і пір'я від Перпетуїних курей, клапті білизни, листки з календарів дона Абондіо, черепки від кухонних горщиків і тарілок — усе це валялося купками або порозкидане. На самому тільки вогнищі можна було бачити докази моторошного розгрому. То були рештки погаслих головешок, які явно свідчили, що колись вони були ручкою крісла, ніжкою стола, дверцятами шафи, клепкою барильця, де зберігалось вино, яке так цілющо діяло на шлунок дона Абондіо. Решту перетворено на попіл та вугілля; послуговуючись цими ж таки вуглинками, погромники, щоб трохи перепочити, понамальовували на стінах різні пики й прикрасили їх чотирикутними шапочками, тонзурами та глибокими зморшками, умудрившися в такий спосіб позображати священиків, намагаючись при цьому зробити їх якнайбридкішими й смішнішими,— намір, який, сказати правду, цим художникам легко вдався.
— От свині! — вигукнула Перпетуя.
— От шахраї! — вигукнув дон Абондіо; і обоє стрімголов кинулись у розчинені двері, що виводили в город.
Вдихнувши свіжого повітря, вони попрямували просто до фігового дерева, але ще здалеку побачили, що землю перерито, і обоє мимоволі скрикнули. Наблизившись, вони справді замість своїх закопаних скарбів знайшли тільки відкопану яму. Тут почалися докори: дон Абондіо накинувся на Перпетую за те, що та не зуміла все добре сховати. Гадаєте, Перпетуя змовчала? Накричавшися досхочу, обоє, простягнувши руки з вказівним пальцем в бік ями й буркочучи, усе так само вдвох подалися далі. І будьте певні, скрізь вони знаходили майже те саме. Уже й не знаю, скільки часу вони мучилися, прибираючи й чистячи будинок, тим паче що в ті дні важко було розраховувати на чиюсь допомогу. Не знаю, скільки часу їм довелося жити, як у таборі, пристосовуючись так або сяк, потроху лагодячи двері, купуючи меблі та начиння,— і все те за гроші, позичені в Аньєзе.