Тим часом делегати вжили заходів, які здались їм найкращими, і повернулися з сумним переконанням, що цих заходів не досить, щоб лікувати й зупинити хворобу, яка вже прибрала такої тяжкої форми й так поширилась.
Повернувшися 14 листопада й склавши звіт трибуналові в усній, а потім і в письмовій формі, делегати дістали від нього доручення з'явитися перед губернатором і доповісти про становище. Вони вирядились туди і принесли таку відповідь: губернаторові, мовляв, було дуже прикро чути ці новини, які його глибоко схвилювали, однак воєнні турботи невідкладніші: sed belli graviores esse curas. Так пише Ріпамонті, який розбирав реєстри Санітарного відомства й мав бесіду з Тадіно (саме на нього й було покладено цю місію, якщо читач пригадує, це була друга така місія з таким самим наслідком.) Через кілька днів, 19 листопада, губернатор оголосив указ, де звелів влаштувати громадське святкування з нагоди дня народження принца Карло, первістка короля Філіппа IV, анітрохи не непокоячись і не думаючи про ту небезпеку, яку несло в собі таке велике скупчення народу за таких обставин. Губернатор наказував, щоб усе було як звичайно, неначе його ні про що не попереджували.
Цей чоловік, як ми вже казали, був знаменитий Амброджо Спінола, посланий виправити становище на фронті, загладити похибки дона Гонсало і, до речі, взяти на себе управління Міланським герцогством. Слід нагадати, що помер він через кілька місяців, під час цієї самої війни, яка принесла йому стільки хвилювань, і помер не від ран, на полі бою, а в ліжку, від прикрощів та неспокою, спричинюваних докорами, нападами й усякими прискіпуваннями з боку тих, кому він служив. Історія оплакала його долю й засудила невдячність тих людей. Вона з великим старанням описала його воєнні й політичні подвиги, уславила його далекозорість, завзяття й твердість. Вона могла б також дошукатися, куди поділись усі ці риси, коли чума насувалася, а потім зненацька заскочила населення, доручене його опіці, вірніше, самоуправству.
Проте, залишаючи чинною догану цьому чоловікові, слід вказати на обставину, яка дещо послаблює подив перед його поведінкою й водночас викликає подив іншого гатунку, і то набагато більший, а саме: перед поведінкою населення,— я хочу сказати, тієї його частини, якої чума ще не торкнулася і яка мала всі підстави боятися її. Коли надійшли вісті з сіл, де хвороба вже лютувала (ці села ніби півкільцем охоплюють місто, подекуди на відстані якихось вісімнадцяти-двадцяти миль), хто міг тоді передбачити, що весь народ відразу не заворушиться, не запрагне створити собі безпеку всякими заходами, добре чи погано задуманими, що його не охопить занепокоєння? А все ж, коли мемуари цієї доби і були в чомусь цілком одностайні, то саме в твердженні, що нічого такого не сталося. Голод минулого року, утиски вояччини, душевні потрясіння — всього цього було досить, щоб пояснити чимдалі більшу смертність. Якщо на площі, в крамниці або вдома хтось заводив мову про навислу небезпеку, натякаючи на чуму, то його зустрічали недовірливими насмішками й зневажливими висловленнями. Така сама безтурботність, така сама, краще сказати, сліпота й така сама впертість панували в сенаті й у Раді декуріонів.
Зате кардинал Федеріго, щойно довідавшись про перші випадки заразної хвороби, приписав своїм пасторським посланням, щоб парафіяльне духівництво між іншими справами якнайчастіше навіювало народові думку про серйозність чимраз ближчої небезпеки й найсуворіше зобов'язувало всіх сповіщати про кожен новий випадок захворювання, здаючи всі заражені або підозрілі речі[155]. Це, безперечно, також можна зарахувати до числа його вчинків, гідних хвали.
Санітарний трибунал просив і благав про сприяння, але дістав украй мало, майже нічого. Та й у самому трибуналі не виявляли тієї швидкості дій, якої вимагала нагальна необхідність. Як неодноразово твердить Тадіно і як це ще більше випливає з контексту його повідомлення, головним чином обидва лікарі, переконані в серйозному й прямому наближенні небезпеки, весь час підганяли цю шановну корпорацію, якій самій належало підганяти інших.
Ми вже бачили ту неквапливість, що її виявлено не лише в роботі, але й у збиранні відомостей по одержанні перших звісток про чуму. Ось іще один приклад неквапливості, і то не менш дивної, якщо тільки, зрозуміло, її не викликано перешкодами, які створювало вище начальство: згаданий указ про перепустки, ухвалений 30 жовтня, було оформлено тільки 23 грудня, а оголошено — 29-го, коли чума вже встигла вступити до Мілана.
155
«Житіє Федеріго Борромео, склав Франческо Ріволі». Мілан, 1666, с. 582. (