Та й серед самого населення це вперте заперечення чуми, природно, стало слабнути й зникати в міру того, як хвороба поширювалася через дотик і спілкування,— а тим паче, коли вона, погулявши певний час виключно серед бідноти, почала чіплятися й до синьйорів. Серед них був головний лікар Сеттала. Надзвичайно популярний уже тоді, він і тепер заслуговує особливої згадки. Чи визнали нарешті люди, що бідний старий мав рацію? Хто його знає. Чумою захворів він сам, його дружина, двоє синів і сім служників. Сам він і один із синів видужали, решта повмирали. «Ці випадки,— пише Тадіно,— ставшися в місті в знатних родинах, примусили знать і плебс замислитися, а недовірливі лікарі і темна, нерозважлива чернь почали стискати губи, зціплювати зуби й зводити від подиву брови».
Проте хитрощі й, так би мовити, мстивість викритої впертості часом бувають такі, що змушують нас бажати, хай би вона вже краще залишалася до кінця тверда й непохитна, всупереч розумові й очевидності. Ось це й був якраз один із таких випадків. Люди, котрі так рішуче й так довго заперечували, що поряд з ними, серед них гніздиться зародок хвороби, який, звичайно, розвиватиметься й почне лютувати, вже не могли далі заперечувати факту поширення зарази. Але, не бажаючи визнавати справжньої причини (адже це значило б признатися в своїй великій помилці й великій провині), будь-що прагнули знайти якусь іншу причину і були готові визнати всяку, висунуту хоч би ким. Як на те лихо, одна причина вже була напохваті — в поняттях і традиціях, панівних тоді не тільки у нас, але й у кожному куточку Європи: приворотне зілля, підступи диявола, потаємні замови, щоб прищепити чуму в допомогою всяких заразних отрут і чарів. Такі або подібні речі вже траплялись, і в них вірили й під час багатьох інших епідемій і моровиць, зокрема, коли в нас спалахнула чума за півстоліття до цього. Тут треба додати, що наприкінці минулого року губернатор отримав, за підписом короля Філіппа IV, депешу з попередженням, що з Мадріда втекло четверо французів, переслідуваних через підозріння в поширенні отруйних, заразних мазей. Хай губернатор пильнує, чи вони не з'являться якось і в Мілані. Губернатор передав депешу сенатові й Санітарному трибуналові, але, очевидно, тоді її залишили поза увагою. Однак, коли чума спалахнула й була вже визнана, згадали й про це попередження, вбачивши в ньому ще одне підтвердження неясних підозр щодо лиходійського задуму; проте й сам цей факт міг стати першим приводом для виникнення підозр.
Та ось два випадки (в одному з них проявився сліпий і непогамовний страх, а в другому — якийсь злий задум) перетворили цю неясну підозру щодо можливої змови на підозру дійсну, а для багатьох — на цілковиту впевненість в існуванні справжньої змови. А саме: ввечері 17 травня декотрим городянам здалося, ніби якісь люди мазали чимось в соборі перегородку, що відокремлює місця, призначені для чоловіків і жінок. Надійшло розпорядження винести вночі з церкви перегородку, разом із лавами. Голова Санітарного відомства, який з'явився разом із чотирма членами колегії для обстеження, обдивившися перегородку, лави, чаші з святою водою і не знайшовши нічого такого, що могло б підтвердити неуцьку підозру щодо замаху з отрутами, вирішив на догоду чужим маренням, а скорше через зайву обережність, аніж через необхідність, вирішив, повторюю, що досить просто вимити перегородку. Проте така кількість речей, ввалених на купу, викликала жахливу паніку в натовпі, який схильний в усякій речі вбачати речовий доказ. Пішли розмови, і люди повірили, що в соборі було вимазано всі лави, стіни і навіть мотуззя дзвонів. І говорилося про це не тільки тоді: сучасники в своїх мемуарах, вгадуючи про цей факт (деякі з тих мемуарів написано багато років згодом), засвідчують його з однаковою переконаністю, але як усе було насправді — довелось би тільки здогадуватися, коли б про це не писалося в одному листі Санітарного трибуналу губернаторові; той лист зберігається в так званому архіві Сан-Феделе. Трохи далі ми наведемо курсивом уривок, узятий з того послання.