Він зрозумів, що пропав. Його охопив страх смерті і, либонь, іще більше — страх стати жертвою монатті, страх, що його віднесуть, укинуть до лазарету. І, вишукуючи подумки спосіб уникнути цієї страшної долі, він відчув, як плутаються й затуманюються його думки, відчув, що наближається мить, коли йому залишиться лише стільки свідомості, скільки потрібно, щоб упасти в розпач. Дон Родріго схопив дзвіночок і з силою потряс ним. Негайно з'явився Грізо, який був насторожі. Він спинився на безпечній відстані від ліжка, уважно подивився на господаря й пересвідчився в тому, про що звечора тільки здогадувався.
— Грізо,— мовив дон Родріго, насилу підводячись і сідаючи на ліжку,— я завжди тобі довіряв.
— Саме так, синьйоре.
— Я завжди добре ставився до тебе.
— Так, ваша милість.
— Отже, я можу покластися на тебе!..
— Ще б пак, чорт забирай!
— Мені погано, Грізо.
— Я це бачу.
— Якщо я видужаю, то зроблю для тебе набагато більше добра, ніж робив досі.
Грізо не відповідав і стояв, вичікуючи, що буде сказано після цього вступного слова.
— Я не хочу звірятися ні на кого, крім тебе,— провадив далі дон Родріго,— зроби мені одну послугу, Грізо.
— Наказуйте,— відповів той на це незвичайне звернення свого господаря.
— Ти знаєш, де живе хірург Кйодо?
— Знаю дуже добре.
— Він порядна людина, і коли йому гарно заплатити, то не викаже хворого. Сходи по нього. Скажи, що я заплачу йому чотири, шість скуді за візит, або й більше, якщо він зажадає. Тільки щоб він прийшов негайно. Та дивись, зроби все як треба, щоб ніхто не помітив.
— Добре придумано,— сказав Грізо,— іду й відразу повернуся.
— Послухай, Грізо: дай мені спершу трохи води. У мене всередині все горить, зовсім немає сили.
— Ні, синьйоре,— відповів Грізо,— без поради лікаря не дам, адже хвороби страшенно примхливі. Не можна гаяти ні хвилини. Будьте спокійні: я вмить повернуся разом з Кйодо.
І, мовивши це, вийшов, причинивши двері.
Дон Родріго знову приліг; він подумки йшов слідом за Грізо до будинку Кйодо, відлічував кроки, вираховував час. Іноді він знов починав розглядати свій гнійник, але відразу з огидою відвертав голову. Через якийсь час він став дослухатися, чи не йде хірург, і оця напружена увага забивала почуття болю й зберігала чіткими думки. Зненацька йому вчувся далекий звук дзвоника, тільки йому здалося, що він долинає з кімнат, а не з вулиці. Він прислухався, дзенькання лунало чимраз голосніше, чимраз ближче, і водночас зачувся тупіт ніг. Страшна підозра промайнула в дона Родріго. Він трохи підвівся, сів на ліжку й насторожився ще більше. У сусідній кімнаті глухо гупнуло, наче обережно поставили додолу щось важке. Він спустив ноги з ліжка, ніби збираючись встати, глянув на двері, які раптом прочинилися, й побачив, як у кімнаті з'явилися два потерті й брудні червоні балахоци й дві огидні пики,— одно слово, два монатті. Промайнуло обличчя Грізо, який підглядав, ховаючись за прочиненою стулкою дверей.
— Клятий зрадник!.. Геть звідси, негіднику! Бйондіно! Карлотто! Рятуйте! Ґвалт! — закричав дон Родріго. Застромив руку під подушку по пістолет, намацав і вихопив його. На його перший крик монатті метнулися до ліжка. Один, спритніший, навалився на дона Родріго, перш ніж той встиг щось зробити, видер у нього з руки пістолета, відкинув чимдалі, а самого Родріго поклав на спину й, тримаючи його отак, люто й водночас насмішкувато заволав:
— Ох ти ж, негіднику! Проти монатті! Проти служителів трибуналу! Проти тих, хто творить милосердя!
— Подержи його лишень, зараз віднесемо його геть,— мовив другий, прямуючи до скрині.
Тут зайшов Грізо і заходився разом з ним зламувати замок.
— Злодюга! — загорлав дон Родріго, виглядаючи з-під монатті, що наліг на нього, й силкуючись вирватися з цих дужих рук.—Дайте мені вбити цього мерзотника, — звернувся він до монатті, — і робіть зі мною, що хочете.
Потім знову заволав на всі заставки, гукаючи інших служників, та все було даремно: мерзенний Грізо відіслав їх чимдалі, буцімто за наказом самого господаря, тоді подався до монатті й запропонував їм піти на цю справу, поділившися з ним здобиччю.
— Тихше ви, тихше! — говорив нещасному Родріго його мучитель, тримаючи хворого притисненим до ліжка. Потім, повернувши обличчя до спільників, зайнятих грабунком, крикнув: — Агей, ви там, чиніть усе по-благородному!
— І це ти, ти!.. — рикав дон Родріго до Грізо, бачачи, як той, зламавши замок, цупив речі й гроші, ділячи все це на частини.— Ти! Ну постривай!.. Пекельний виродку! Адже я ще можу видужати, можу видужати!