«Він — не інакше!» — вирішив подумки дон Абондіо і в пориві прикрого подиву підніс руки до неба, причому ціпок, що його він тримав у правиці, так і завис у повітрі, а з рукавів вистромились худющі руки, що колись ледве влазили в них. Ренцо пішов йому назустріч, прискоривши крок, і шанобливо вклонився, бо ж хоча вони й розстались за обставин, вам відомих, все ж це був і досі його курато.
— Ви... і тут? — вигукнув дон Абондіо.
— Тут, як бачите. Ви нічого не знаєте про Лючію?
— А що б ви хотіли знати про неї? Нічого про неї не відомо. Вона нібито в Мілані, якщо, звичайно, ще на цім світі... А ви ж як...
— Аньєзе жива?
— Може, й так. Тільки хто знає про це? Її тут немає... А втім...
— Де ж вона?
— Вона переїхала жити до Вальсассіни, до отих своїх родичів у Пастуро — ви їх добре знаєте. Там, кажуть, чума не так лютує, як тут. Ну, а ви...
— Мені дуже прикро. А як падре Крістофоро?
— Та його вже давно тут немає. Ну, а...
— Я це знаю, мені писали. Я тільки подумав, чи не повернувся він випадково до нашого краю.
— Та ні, про це нічого не чути. Ну, а ви...
— Це також дуже прикро.
— Ну, а ви, питаю я вас,— скажіть, що ви, ради всього святого, збираєтесь тут робити? Хіба ви не знаєте про наказ заарештувати вас? Легко сказати...
— А мені-то що? У них і так справ по саму зав'язку. Мені забаглося прийти сюди — подивитися, як воно тут ведеться. Отже, анічогісінько невідомо?..
— І що ви хотіли побачити? Нині тут нікого й нічого немає. І повторюю: знаючи, що є оцей дурний наказ про арешт, з'являтися сюди, просто в село, вовкові в пащу,— чи ж не дурість? Послухайте ви старого, який має більше здорового глузду, ніж ви, і який каже тільки через любов до вас: зав'яжіть тугіше свої черевики і, поки ніхто вас не бачив, вертайтеся туди, звідки прийшли. А коли вас уже бачили, то втікайте щодуху. Гадаєте, тутешнє повітря корисне для вас? Хіба ви не знаєте, що вас тут шукали, обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном...
— Ще й як знаю. Негідники кляті!
— То отже...
— Кажу ж вам, що я про це й не думаю. А той — іще живий? Він тут?
— Я вже сказав вам, нікого тут немає. І знов кажу вам — киньте-бо думати про тутешні справи. Кажу вам, що...
— Я питаю: він тут, отой?
— Боже праведний! Говоріть ясніше. Невже після всього, що сталося, ви все ще ніяк не можете вгомонитися?
— Він тут чи ні?
— Годі-бо, його тут немає. Адже тут чума, сину мій, чума! Хто ж це спокійно гуляє в такий час?
— Ой, якби ж то на світі була тільки чума... а щодо мене, то я вже нею перехворів і нічого не боюся.
— Тим більше! Тим більше! Чи ж це не знамення? Коли врятуєшся від такого лиха, то, як мені здається, треба дякувати Господові і...
— А я й дякую...
— І не ходіть напитувати ще біди, кажу я вам. Наслідуйте мій приклад.
— Якщо я не помиляюся, синьйоре курато, вас вона теж не минула?
— Ой не минула, та ще й яка! Ох, і підступна ж вона, клята... Я просто дивом вижив... Подивіться лишень! Бачите, як вона мене розписала. Тепер мені, власне, потрібен спокій, щоб видужати остаточно. Я вже почуваю себе трохи краще... Але, ради всього святого, що вам тут робити? Верніться лишень...
— І що ви оце заторочили: «верніться» та «верніться». Якщо вже вертатися, то краще було б і зовсім не вирушати в дорогу... Ви знай торочите: навіщо та навіщо ви прийшли? Ну, це вже мені таки подобається! Таж я прийшов до себе додому.
— Ваш будинок...
— Скажіть, багато тут перемерло люду?
— Ой! — вигукнув дон Абондіо і, почавши з Перпетуї, подав довгий перелік осіб та цілих родин. Ренцо, звичайно, сподівався на щось таке, але, почувши стільки знайомих імен, був дуже засмучений і стояв з низько похиленою головою, раз у раз вигукуючи:
— Бідолаха! Бідненький! Бідні!
— От бачите! — провадив далі дон Абондіо.— І це ще не всі. Якщо ті, хто цього разу врятувався, не візьмуться за розум і не повикидають із голови всякі дурниці, то неодмінно настане кінець світу.
— Не турбуйтесь: я не збираюсь залишатися тут.
— Ой, хвалити бога, що ви схаменулися! І, звичайно, ви чините слушно, що повертаєтесь до Бергамо.
— А це вже не ваш клопіт.
— Як? Чи не думаєте ви утнути щось іще гірше, ніж тоді?
— Кажу вам, це не ваш клопіт. Це моя справа. Я вже не дитина й сам зумію зміркувати, що й до чого. У всякому разі, сподіваюся, ви нікому не скажете, що бачили мене. Адже ви — пастир, а я один із вашої парафії, і ви не захочете зрадити мене.
— Зрозуміло, — сердито зітхнувши, мовив дон Абондіо,— все зрозуміло. Ви хочете згубити себе, а воднораз і мене. Вам мало того, що ви перетерпіли. Вам мало того, що і я натерпівся. Зрозуміло, все зрозуміло.