Вулиця, що нею прямував Ренцо, вела тоді, як і тепер, просто до каналу під назвою Навільйо. Обабіч тяглися огорожі, виднілися церкви й монастирі, зрідка — будинки. В кінці цієї вулиці й на середині тієї, яка тягнеться уподовж каналу, височіла колона з хрестом, відома під назвою Сант-Евсебіо. А що Ренцо дивився весь час уперед, то тільки й бачив цю колону. Дійшовши до перехрестя, яке ділило вулицю майже навпіл, і роззирнувшись на всі боки, він побачив праворуч, на вулиці, що зветься великим проспектом Санта-Тереза, якогось городянина — він ішов просто до Ренцо. «Нарешті християнська душа!» — подумав юнак і відразу повернув до чоловіка, сподіваючись розпитати про потрібну йому адресу. Той теж помітив стрічного чужинця й кидав на нього здалеку підозріливі погляди, а надто коли спостеріг, що Ренцо, замість іти своєю дорогою, попрямував йому назустріч. Коли вони зійшлися, Ренцо з властивою горцям шанобливістю зняв капелюха і, тримаючи його в лівій руці, машинально застромивши праву в наголовок, ступив уже рішучіше до незнайомця. Але той, витріщивши очі, позадкував, підняв сучкуватого ціпка й, націливши його залізним наконечником просто в живіт Ренцо, крикнув:
— Геть! Геть!
— Ог-го! — і собі вигукнув юнак. Він надяг капелюх собі на голову, а що в ту мить, як казав він згодом, розповідаючи про цей випадок, йому найменше хотілося заводити будь-які суперечки, то він повернувся до цього дивака спиною й пішов далі своєю дорогою, або ж, краще сказати, тією дорогою, на яку потрапив.
Той теж пішов своєю дорогою, тремтячи від страху й озираючись. А вдома розповідав, що до нього підходив мазальник, лагідний і чемний на вигляд, але з обличчям шахрая, і в руках він тримав чи то коробочку з маззю, чи то пакунок з порошком (він не зовсім був певен, що саме), а одна рука була застромлена в капелюх, і мазальник неодмінно утнув би йому якусь штуку, коли б він не зумів утримати його чимдалі від себе. «Підступив би до мене ще на крок,— додавав він,— і я проткнув би його без усяких вагань. Клятий негідник! Як на те лихо, ми були в такому безлюдному місці, а якби здибалися в центрі Мілана, то я погукав би народ, і ми б його злапали в одну мить. Не сумніваюсь, що він мав у капелюсі і оте кляте зілля. А там, віч-на-віч, я й так багато зробив, що наполохав його, не ризикуючи накликати на себе нещастя, адже пучку порошку кинути недовго, та й вони добре наважили на цьому руку, до того ж їм допомагає сам диявол. Тепер він, напевне, гуляє по Мілану, і хто знає, скільки він там накоїть лиха!» І до кінця свого життя,— а прожив він ще довго,— щоразу, коли заходила мова про мазальників, він повторював свою історію, причому докидав: «Ті, хто ще наважується твердити, що це брехня, хай мені цього не кажуть, бо все це треба було побачити на власні очі».
Далекий від найменшого уявлення про небезпеку, якої він уник, і скорше розлючений, аніж наляканий, Ренцо простував далі, розмірковуючи про те, як із ним обійшлися, і в якійсь мірі здогадуючись, що саме міг подумати про нього той стрічний. Та все це здавалось йому геть неймовірним, і він дійшов висновку, що перехожий був просто божевільний. Однак Ренцо подумав: «Справа почалася погано. Така вже, видно, моя нещаслива доля в цьому Мілані. Коли я заходив до міста, мені нібито пощастило, та потім, щойно я опинився всередині, на першому ж кроці — самі тільки неприємності. Ну що ж! Хай бог помагає... якщо я знайду... якщо мені пощастить знайти,— ет, тоді все це здаватиметься дрібницями».