Діставшись до мосту, він, не вагаючись, повернув ліворуч, на вулицю Сан-Марко, бо подумав — і цілком слушно,— що вона має вивести його в центр міста. Посуваючись уперед, він роззирався на всі боки, намагаючись розшукати бодай якусь живу душу, але побачив лише напівзотлілий труп у неглибокому рові, прокопаному між поодинокими будинками (в той час їх було ще менше) та вулицею.
Пройшовши далі, він почув вигук: «Агей, послухайте!»— і, повернувшись на голос, побачив неподалік, на балконі самотнього будиночка, бідну жінку з цілим гуртом дітлахів довкола. Гукаючи його далі, вона воднораз робила знаки рукою. Ренцо прожогом кинувся на поклик, і, коли підбіг близько, жінка сказала йому:
— Молодий чоловіче, в ім'я наших любих померлих близьких, зробіть таку ласку: сходіть до комісара й повідомте, що про нас тут забули. Нас зачинили в будинку як підозрілих, бо мій чоловік помер. Як бачите, вони забили двері, і від учорашнього ранку ніхто навіть не приніс нам попоїсти. Ось уже кілька годин ми стоїмо тут, і хоч би одна християнська душа, потрапивши мені на очі, зглянулась над нами, а мої бідолашки помирають з голоду.
— З голоду! — вигукнув Ренцо й, стромивши руки до кишень, дістав звідти обидва буханці, мовивши:— Послухайте, опустіть-но мені щось сюди, куди б я міг покласти хліб.
— Хай віддячить вам за це господь! Зачекайте хвилинку,— мовила жінка й пішла по мотузку, на якій потім опустила кошик.
Тим часом Ренцо згадав про ті буханці, що знайшов під хрестом, прийшовши першого разу до Мілана, й подумав: «Ось і повернення боргу; мабуть, це краще, ніж якби я повернув їх справжньому господареві, бо ж тут — воістину вияв милосердя».
— А ось щодо комісара, люба синьйоро,— мовив він, кладучи буханці в кошик,— то я ніяк не можу стати вам у пригоді, бо, щиро кажучи, я не тутешній і зовсім не знаю міста. Та все ж, коли зустріну чоловіка люб'язного й чемного, з яким можна буде поговорити, то скажу йому.
Жінка попросила його зробити їй таку ласку й назвала свою вулицю.
— А ви теж,— провадив Ренцо,— могли б, певно, без усяких клопотів зробити мені одну ласку, справжнє добродіяння. Чи не знаєте ви, де тут будинок одних знатних людей, великих тутешніх синьйорів, будинок ***?
— Я знаю, що такий будинок у Мілані є, але де саме він стоїть, сказати правду, не пам'ятаю. Ідіть уперед, он туди; може, хтось трапиться, хто вкаже вам, де це. Та не забудьте потурбуватися про нас.
— Будьте спокійні,— мовив Ренцо й попрямував далі.
Щокрок він чув, як голоснішає й наближається шум,— його він почав вирізняти, ще стоячи на бруківці й розмовляючи з жінкою: шум коліс, тупіт коней, теленькання дзвіночків і час від часу ляскання батогів упереміш з окриками. Ренцо напружено вдивлявся вперед, але нічого не бачив. Коли він добувся до кінця вулиці й перед ним постала площа Сан-Марко, то перше, що впало йому в очі, були два стовпи з мотузкою й якимись блоками, і він відразу впізнав (за тієї доби то була звичайна річ) осоружний пристрій для тортур. Такі пристрої було споруджено на всіх площах та найширших вулицях, щоб представники кожного кварталу, маючи найнеобмеженіші повноваження, могли негайно брати на муки всякого, хто здався б їм гідним покари: чи то хворих, зачинених по будинках, які посміли вийти, чи то просто службовців, що не виконували своїх обов'язків, а чи будь-кого іншого. Це був один із крайніх і недійових заходів, до яких у ті часи, а надто в таких випадках, вдавалися з зайвим запалом.
І, поки Ренцо розглядав цей пристрій, розмірковуючи, чому його споруджено саме тут, до нього все виразніше долинав чимраз ближчий шум, і він побачив, як з-поза рогу церкви з'явився чоловік, вимахуючи дзвіночком. Це був пристав. За ним виткнулася пара коней, які, витягуючи шиї й упираючись копитами, насилу посувалися вперед. Вони тягли воза з мертвими, потім їхав іще один віз, далі ще й ще. Обабіч, поряд з кіньми, йшли монатті, підганяючи їх батогами, копняками та лайкою. Трупи, майже всі оголені або ледь прикриті якимись лахами, були накидані абияк; вони сплелися, мов той клубок змій, що розгортається від дії весняного тепла. Від кожного поштовху, від кожного струсу ці зловісні купи огидно здригалися й розвалювались, теліпалися голови, розсипалося жіноче волосся, звисали руки, починаючи ляпати по колесах,— усе це зайвий раз переконувало людину, перейняту жахом, наскільки отаке видовище може зробитись іще скорботнішим і непристойнішим.