На цей час, мабуть, зо дві третини городян вимерло, більша частина покинула місто або ж була хвора, незначна кількість людей прибувала ззовні, а серед тих небагатьох, що ходили по вулицях, хіба тільки випадково, після довгих пошуків можна було побачити чоловіка, у вигляді якого не було б помітно певних дивацтв, що вказували б на згубну зміну обставин. Міські вельможі з'являлися на вулицях без довгих плащів з відлогами — в ту добу невід'ємного атрибуту цивільного вбрання; священики — без сутан, і навіть ченці ходили в камзолах. Взагалі не носили ніякого одягу, який міг би метлятися, торкнутися чогось або ж якось полегшити роботу мазальників (саме цього боялися найдужче). Щоправда, крім прагнення ходити, наскільки це можливо, підібравшись і підперезавшись, у зовнішності кожної людини була помітна якась розпущеність і недбалість: довжелезні бороди у тих, хто звик їх носити; а ті, хто звичайно голився, тепер повідрощували їх; волосся на голові також довге й покуйовджене, не тільки через недбалість, звичайно породжувану безперестанним розпачем, але й унаслідок підозрілого ставлення до перукарів,— з-поміж них одного, такого собі Джанджакомо Мору, було схоплено й засуджено, як явного мазальника. Його ім'я, ганебно прославившись на якийсь час у місті, заслуговувало б на гучнішу славу й вічну жалість. Більшість людей носила в одній руці палицю (а декотрі — навіть пістолет, як грізне попередження всякому, хто надумав би підступити надто близько), а в другій — запашні коржики або металеві чи дерев'яні порожнисті кулі з повкладуваними досередини губками, просоченими лікувальним оцтом. Їх раз у раз підіймали до носа або весь час тримали біля нього. Декотрі носили прив'язаний до шиї слоїк з невеликою кількістю ртуті, цілком упевнені, що вона має властивість поглинати й затримувати в собі всяку заразу, й турботливо міняли цю ртуть через кожні два дні. Знатні люди не тільки з'являлись без звичайного почту, але й нерідко — з кошиком у руці, коли йшли робити необхідні закупи. Друзі, зустрічаючись на вулиці, сам на сам, вітали один одного здалеку, квапливим кивком. Кожний перехожий мав чимало клопотів: доводилось обходити найрізноманітніші огидні й смертоносні перешкоди, що ними була всіяна, а де-не-де навіть захаращена земля. Всяк намагався триматися середини вулиці, як від страху перед новими покидьками або чимсь іще страшнішим, що могло випасти з будь-якого вікна, від страху перед отруйними порошками, які нібито часто сиплються звідти на перехожих, так і від страху перед стінами, що могли бути обмазані. Отак невігластво й надто великий розпач створювали все нові тривоги й навіювали фальшиві побоювання замість розумних, рятівних заходів, повідкладуваних на майбутнє із самого початку.
Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,— бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь, знайти якесь безнадійне втішення,— а це на нащадків справляє величезне й гнітюче враження,— утішення від свідомості того, що хтось усе-таки вижив.