Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»
— Тихше, тихше, Беттіно! — сказав їй Ренцо.— Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!
Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.
У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,— так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.
— Я вийду на хвильку й відразу повернуся,— сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:
— Що сталося?
— Лючіє,— мовив Ренцо,— на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.
— Як? — спитала Лючія, геть розгубившись.
Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула:
— То ось до чого він дійшов!
— Виходить, ви знали? — спитав Ренцо.
— Ще б пак! — відповіла Лючія.— Але що він до такого дійде...
— Що ж ви знали?
— Не силуйте мене говорити зараз, не доводьте до сліз. Я збігаю по матір і відпущу жінок; нам треба залишитися самим.
Коли вона йшла, Ренцо тихо мовив:
— А ви ніколи нічого мені не казали!
— Ой, Ренцо! — відповіла Лючія, не спиняючись, а тільки на мить обернувшись до нього. І Ренцо чудово зрозумів, що його ім'я, мовлене Лючією в таку хвилину й таким голосом, значило: невже ви можете сумніватися, що коли я мовчала, то тільки через чесні й чисті спонуки?
Тим часом сказані на вухо слова та зникнення Лючії викликали підозру й цікавість доброї Аньєзе, Лючіїної матері, і вона зійшла вниз, аби дізнатися, яка тому причина. Дочка залишила її віч-на-віч з Ренцо, повернулася до жінок і з якмога більшим спокоєм на обличчі й у голосі повідомила:
— Синьйор курато занедужав, і сьогодні вінчання не буде.
Мовивши це, вона квапливо вклонилася всім і знову зійшла вниз.
Жінки повиходили одна по одній і розпорошилися по селу, розповідаючи про те, що сталося. Дві-три підійшли до дверей будинку дона Абондіо, аби впевнитися, що він справді хворий.