— О господи! — вигукнув Ренцо.— Зглянься на неї, прийми до себе і її, і маля. О, скільки вони страждали, скільки страждали!
Отямившись від цього незвичайного потрясіння й намагаючись знову пригадати свій шлях, щоб вирішити, в який бік йому податися першою вулицею, праворуч чи ліворуч, він раптом зачув звідти новий незрозумілий шум — владні окрики упереміш із глухим стогоном, жіночим плачем і дитячим вереском.
Ренцо рушив далі зі звичним сумним і неясним сподіванням в душі. Діставшися до перехрестя, він побачив з одного боку безладний натовп, що рухався назустріч, і спинився, щоб пропустити його. То були хворі, яких вели до лазарету. Одні, грубо підштовхувані, даремно намагались опиратися, вигукуючи, що хочуть померти в своїй постелі, й відповідаючи марними прокльонами на лайку та окрики монатті з супроводу. Інші йшли мовчки, не виявляючи ні скорботи, ані будь-якого іншого почуття, наче побожеволівши. Жінки з немовлятами на руках; діти, налякані окриками, стогонами і всім оцим зборищем дужче, ніж неясним страхом смерті, з голосними зойками кликали відсутніх матерів і рвалися додому. Та де там! Може, мати, про яку вони думали, що вона спить удома в своєму ліжку, впала на нього, несподівано заскочена чумою, й лежить там тепер непритомна, поки її відвезуть на возі до лазарету або й просто в могилу, якщо віз приїде надто пізно. А можливо,— о лихо, гідне ще більш гірких сліз,— ця мати, пригнічена власними муками, забула про все, навіть про своїх дітей, і думала тільки про одне: умерти з миром. Та все ж і серед цього загального сум'яття подивувалися приклади стійкості й людинолюбства: батьки, матері, брати, сини, подружжя підтримували своїх близьких, шепочучи їм слова втішення, і не лише самі дорослі, але й маленькі дівчатка та хлопчики, тягнучи своїх молодших братиків та сестричок, з розважливістю й співчуттям дорослих умовляли їх бути слухняними, запевняючи, що їх ведуть у таке місце, де їх доглядатимуть, щоб вилікувати.
Під час цього сумного й зворушливого видовища одна думка непокоїла й безперестань хвилювала нашого подорожнього. Адже будинок, що його Ренцо шукав, мав стояти десь поблизу, і хто знає, може, саме в цьому натовпі... Та коли вся юрба пройшла мимо і сумнів розвіявся, Ренцо звернувся до монатті, який ішов позаду, й спитав його про вулицю та про будинок дона Ферранте. «Забирайся к бісу, телепню!» — пролунало у відповідь. Ренцо й не подумав відповісти на це, як належало б, але, помітивши за два-три кроки комісара, що завершував процесію і мав трохи більш людський вигляд, звернувся до нього з тим самим запитанням. Цей, показавши палицею туди, звідки йшов сам, відповів: «Перша вулиця праворуч, останній великий будинок ліворуч».
З новою й ще більшою тривогою в душі юнак попрямував у вказаному напрямку. Невдовзі він опинився на тій вулиці й відразу побачив будинок серед інших, набагато нижчих і бідніших. Ренцо підійшов до замкнутого парадного входу, взявся рукою за дверний молоток і потримав його якийсь час у висячому положенні, неначе вагаючись перед урною, перш ніж вийняти квиточок, де написано «життя» або «смерть». Нарешті він підняв молоток, і пролунав рішучий стукіт.
За кілька хвилин прочинилось віконце, з якого виткнулася голова старої, придивляючись, хто б це міг бути. Переляканий вигляд її обличчя ніби запитував: «Монатті? Волоцюги? Комісари? Мазальники? Чорти?»
— Найласкавіша синьйоро,— дивлячись на неї, промовив Ренцо не дуже впевненим голосом,— чи не живе тут сільська дівчина, на ймення Лючія?
— Її тут уже немає, йдіть собі,— відповіла жінка, збираючись зачинити вікно.
— Одну хвилинку, на бога. Невже її тут уже немає? То де ж вона?
— У лазареті,— і жінка знов почала зачиняти вікно.
— Зачекайте хвилинку, ради всього святого! У неї чума?
— Авжеж. Подумаєш, що ж тут дивного? Ідіть собі.
— Який-бо я нещасний! Постривайте! Вона тяжко хвора? І давно?
Але тим часом вікцо захряпнулося по-справжньому.
— Найласкавіша синьйоро, на бога, одне тільки слово! В ім'я ваших загиблих близьких! Адже я вас ні про що більше не питаю. Послухайте лишень!
Та всі його благання залишились голосом волаючого в пустелі.
Вражений такою смутною звісткою й розлютований таким обходженням, Ренцо знову схопився за молоток; спираючись рукою на двері, він стискав і крутив його, нарешті підняв, щоб з горя постукати ще раз, але так і завмер, тримаючи його в повітрі. В такому збудженому стані він обернувся подивитися, чи поблизу немає якого-небудь сусіда,— можливо, від нього вдалося б почути точніші відомості, яку-небудь вказівку або натяк. Та першою і єдиною людиною, що її він побачив кроків за двадцять від себе, виявилась іще одна стара жінка. Її обличчя виказувало жах, ненависть, нетерплячку й злість, очі якось дивно блукали, вони водночас дивилися і на Ренцо, і кудись удалину. Рот їй був широко розкритий, здавалося, вона ось-ось закричить на все горло, але воднораз жінка ніби затамувала дух. Вона рвучко випростувала вгору свої сухорляві руки, то розчепірюючи, то стискаючи поморщені, схожі на пазурі, пальці, немов збираючись схопити щось. З усього було видно, що їй хотілося згукати народ, але так, щоб незнайомець цього, не помітив. Коли їхні погляди зустрілися, вона, зробившись іще огиднішою, задрижала, ніби спіймана на місці злочину.