Выбрать главу

— Постривайте, ось я вам зараз покажу,— мовив один монатті. Зірвавши з якогось трупа брудний клапоть, він нашвидкуруч зав'язав його вузлом і, вхопивши за один кінець та піднявши мов пращу, прицілився в цих упертих переслідувачів. А тоді, вдавши, ніби збирається метнути в них ганчірку, закричав:— Ось вам, негідники!

Після цього погрозливого поруху всі переслідувачі кинулись урозтіч, і Ренцо побачив тільки спини та п'яти, що замелькали в повітрі, ніби киянки на сукновальні.

Серед монатті залунав переможний крик, вибух бурхливого реготу та протягле тюкання навздогін утікачам.

— Отак! Бачиш, як ми вміємо заступатися за добрих людей,— мовив, звертаючись до Ренцо, монатті, що розігнав юрбу.— Кожен з нас вартий сотні цих боягузів.

— І то правда, адже я, можна сказати, зобов'язаний вам своїм життям,— відповів Ренцо.— Дякую вам від щирого серця.

— За що? — спитав монатті.— Ти на це заслуговуєш: відразу видно, хороший хлопець. І добре робиш, що мажеш цю наволоч. Маж їх, нищ до решти. Вони тільки тоді чогось варті, коли поздихають. А то вони онде у винагороду за життя, яким ми живемо, лише кленуть нас та кажуть, що всіх перевішають, тільки-но скінчиться моровиця. Але ні, всім їм буде капець раніше, ніж чумі. А виживуть самі тільки монатті. Радітимемо й пиячитимемо на весь Мілан.

— Хай живе чума, смерть черні! — вигукнув другий і, виголосивши такий чудовий тост, приклався до сулії, тримаючи її обіруч; підстрибуючи на вибоях, він добряче сьорбнув, а тоді простягнув сулію Ренцо, мовивши: — Випий-но за наше здоров'я.

— Бажаю його вам усім від щирого серця,— відповів Ренцо,— але мені не хочеться пити, та й немаю бажання пиячити в такий час.

— Ти, видно, добряче налякався,— мовив монатті,— хоч наче і простий хлопчина. Не з твоїм обличчям бути мазальником.

— Всяк ухитряється, як уміє,— вкинув другий.

— А дай-но мені,— озвався один з тих, що йшли пішки поряд з возом,— я теж хочу сьорбнути ще раз за здоров'я її господаря, який потрапив сюди, до оцієї чудової компанії... онде, саме в отому розкішному екіпажі.

І він з диявольською посмішкою кивнув у бік воза, що їхав перед бідолахою Ренцо. Потому, зробивши поважне обличчя, яке відразу прибрало ще зловіснішого й огиднішого виразу, він шанобливо вклонився туди й провадив далі:

— Чи не дозволите, шановний господарю, жалюгідному монатті покуштувати винця з вашого льоху? Як зволите бачити, так уже ведеться в житті: ми якраз ті, що посадовили вас до карети й веземо тепер на дачу. І знов-таки, вино погане діє на синьйорів, а ось у бідних монатті шлунок куди здоровіший.

І, взявши під регіт товаришів сулію, він високо підняв її, однак, перш ніж випити, повернувся до Ренцо, пильно подивився на нього й сказав з презирливим співчуттям:

— Певно, диявол, з яким ти уклав угоду, ще дуже молодий: не нагодились би ми тобі на порятунок, не дуже б він тебе вирятував.

І під новий вибух реготу присмоктався до сулії.

— А нам? А нам? — закричало кілька голосів з переднього воза. Хитрюга, нацмулившись донесхочу, обіруч подав сулію своїм побратимам, які заходилися пити з неї по черзі, доки один, спорожнивши посудину до дна, вхопив її за шийку, покрутив нею в повітрі і з вигуком: «Хай живе чума!» — так пожбурив на бруківку, аж сулія розлетілася на дрібні скалки. Потім він затяг пісеньку монатті, і її відразу підхопили інші голоси цього мерзенного хору. Пекельна мелодія, упереміш із калатанням дзвоників, скрипом возів та кінським тупотом, гучно лунала в безлюдній мовчанці вулиць і, відлунюючи в будинках, болісно стискала серця нечисленних уцілілих мешканців.

Та що тільки не може часом стати в пригоді? Що тільки не може в деяких випадках дати задоволення? Всього лише кілька хвилин тому небезпека зробила для Ренцо більш ніж стерпним товариство цих мертвих і цих живих. А тепер ця пісня, позбавивши його від такого неприємного спілкування з монатті, стала для його вух музикою,— і то, я ладен сказати, бажаною. Ще не зовсім отямившись, з сум'яттям у душі він тим часом подумки палко дякував провидінню за те, що викрутився з такого скрутного становища, не постраждавши самі не завдавши шкоди нікому. Тепер він благав провидіння, аби воно допомогло йому спекатися й своїх рятівників. Ренцо пильнував, поглядаючи то на них, то на вулицю, ловлячи момент, щоб тихенько скочити з воза й не дати їм змоги зчинити шум і влаштувати скандал, який міг би викликати підозру перехожих.

Раптом на Одному розі місце здалось Ренцо знайомим. Він став придивлятися уважніше: так воно і є. Знаєте, де він опинився? На вулиці біля Східних воріт, на тій самій вулиці, якою місяців двадцять тому він так спокійно зайшов до Мілана і так поквапно з нього пішов. Ренцо відразу згадав, що дорога звідси вела просто до лазарету. І, опинившись без усяких пошуків і розпитів на потрібній йому вулиці, він побачив у цьому вказівку провидіння й гарну призвістку на майбутнє. Саме тут назустріч возам вийшов комісар, гукаючи до монатті, щоб вони зупинили коней, і ще щось не зовсім зрозуміле. Валка спинилася, співи заступила галаслива сварка. Один із монатті, який сидів на возі поряд з Ренцо, стрибнув додолу, і Ренцо, сказавши другому: