Старші жінки виконували іншу роботу. Одна підбігала на плач зголоднілого немовляти, брала його на руки, несла до кози, що пощипувала жмуток зеленої трави, й клала маля тій під дійки, картаючи й водночас пестячи недосвідчену тварину, щоб вона лагідно виконала свій обов'язок. Друга поспішала прибрати бідолашне дитя, яке коза, геть поглинута годуванням другого, відбрикувала ратицею. Третя носила своє туди й сюди, заколисуючи його, намагаючись то приспати пісенькою, то заспокоїти лагідними словами, називаючи його на ймення, яке сама щойно придумала. До жінок підійшов капуцин із геть сивою бородою, несучи під пахвами двох немовлят, які пронизливо верещали, щойно підібраних біля померлих матерів. Одна з жінок підбігла забрати їх і пішла мерщій шукати серед своїх подруг і в козячій череді тих, котрі могли б замінити їм матерів.
Спонукуваний найпершою й найголовнішою своєю турботою, наш юнак не раз відтуляв очі від шпари й збирався йти далі, та в останню мить затримувався, бажаючи поспостерігати ще трошки.
Відірвавшись нарешті від шпари, він побрався вздовж перегородки, доки невелика група поставлених тут же куренів не змусила його звернути. Тоді він попрямував уздовж куренів, щоб потім вернутися знову до перегородки, дістатись аж до її кінця й вийти на нове місце. І саме коли він дивився вперед, вибираючи дорогу, несподіване, швидкоплинне, миттєве видіння впало йому в вічі й потрясло все його єство. Кроків за сто від нього пройшов і відразу ж загубився серед куренів капуцин, який навіть здалеку й побіжно своєю ходою, рухами, усім своїм виглядом нагадав йому падре Крістофоро. Можете собі уявити, з яким хвилюванням кинувся Ренцо туди й став кружляти там, шукаючи ченця, що промайнув перед ним. Довго блукав він по цьому лабіринту, обходив його вздовж і вшир, аж доки, на свою невимовну радість, помітив постать того самого ченця. Ренцо побачив його неподалік, коли той відійшов з мискою в руці від казана й попрямував до одного з куренів. Потому Ренцо побачив, як чернець присів на порозі, перехрестив миску, тримаючи її перед собою, й, озираючись на всі боки, як чоловік, котрий завжди насторожі, почав їсти. Це справді був падре Крістофоро.
Його історію, відколи ми згубили його з очей і аж до цієї зустрічі, можна оповісти в кількох словах.
Він так і не виходив з Ріміні і не думав нікуди йти звідти, доки чума, спалахнувши в Мілані, не надала йому нагоди, якої він завжди так палко жадав,— віддати своє життя за ближнього. З великою настійливістю став він просити, щоб його відкликали назад для допомоги й обслуговування зачумлених. Дядечко-граф помер, та й до того ж тепер були потрібніші санітари, аніж тонкі політики, тож його прохання вдовольнили без жодних вагань. Він негайно прибув до Мілана, пішов працювати до лазарету й перебував там уже близько трьох місяців.
Та радість Ренцо з приводу того, що він знову знайшов свого доброго падре, не була ані на мить повна: ще коли він приглядався до нього, щоб пересвідчитися, чи то справді падре Крістофоро, то не міг не помітити, як дуже той змінився. Згорблена й стомлена постать, схудле й бліде обличчя. З усього було видно, що сили його виснажені, тіло стало немічним, старечим, і тільки несхитна сила духу допомагає йому триматися.
Падре Крістофоро також скерував свій погляд на юнака, який підходив до нього і, не зважуючись голосно покликати, намагався жестами привернути до себе увагу, щоб той швидше зміг упізнати його.
— О, падре Крістофоро,— врешті мовив Ренцо, підійшовши до ченця так близько, що міг розмовляти з ним, не підвищуючи голосу.
— Ти... і тут? — спитав чернець, поставивши миску долі й підводячись.
— Ну то як ви, падре?
— Краще багатьох бідолах, яких ти тут бачиш,— відповів чернець; його голос бринів хрипко й глухо, змінившись, як все інше. Тільки очі були ті самі, вони стали навіть ще жвавішими й осяйнішими. Так, наче милосердя, дійшовши до краю в цьому своєму останньому подвигу й радісно усвідомлюючи наближення до свого правічного початку, горіло в його очах більш полум'яним і чистим вогнем, ніж той, що потроху загасав у них під впливом тілесної слабості.