Мовивши це, падре Крістофоро підвівся, а за ним — Ренцо, який, уважно слухаючи його, все ж подумки вирішив не казати про Лючіїну обітницю. «Якщо він дізнається про неї,— подумав Ренцо,— то, певна річ, поставить переді мною нові перешкоди. Якщо я знайду Лючію, тоді ми матимемо час поговорити про це; або ж... то не варто тоді й згадувати».
Вивівши юнака на поріг куреня, чернець заговорив знову:
— Послухай, наш падре Феліче,— він тут за начальника лазарету,— відводить сьогодні на карантин до іншого місця тих небагатьох, які поодужували від чуми. Бачиш он ту церкву посередині? — І, піднявши схудлу тремтячу руку, він показав на дзвіницю, що вимальовувалася ліворуч у каламутному повітрі, вивишаючись над злиденними куренями, потім провадив далі: — Вони тепер збираються там, біля церкви, щоб вирушити процесією з тих воріт, через які ти, мабуть, зайшов.
— Ага, розумію, то ось чому вони так старанно розчищали дорогу.
— Атож. І ти, напевно, чув удари дзвона?
— Чув один удар.
— То був другий. Після третього всі вже зберуться, падре Феліче звернеться до них із коротким словом, а тоді вирушить з усіма в дорогу. Коли зачуєш удар дзвона, йди туди. Постарайся стати позаду цих людей, край дороги, звідки, нікому не заважаючи й залишаючись непоміченим, ти зможеш побачити всіх, хто йтиме мимо. І дивись... пильно дивись... чи немає її там. Якщо господь не зволив, щоб вона виявилася там, то онде той бік,— і він підняв руку на крило будівлі, яка стояла перед ними,— той бік будівлі і частину прилеглої до неї території призначено для жінок. Ти побачиш частокіл, що відокремлює те місце від цього, але він де-не-де уривається, і в ньому є також лазівки, тож тобі неважко буде пробратися туди. А коли вже опинився всередині, то там, певно, ніхто тобі нічого не скаже, якщо ти не зробиш нічого, що могло б кинути на тебе підозру. Проте коли перед тобою виникне якась перешкода, то скажи, що падре Крістофоро з *** знає тебе й ручається за тебе. Шукай її там. Шукай з надією і... з покорою. Пам'ятай, що ти прийшов сюди шукати не дрібницю: ти шукаєш живу людину в чумному лазареті! Чи знаєш ти, скільки на моїх очах повмирало нещасних тутешніх мешканців? Скільки людей при мені винесено звідси, і як мало вийшло своїми ногами! Іди, готовий на всяку жертву...
— Так, я все розумію,— урвав його Ренцо, відводячи очі вбік і змінюючись на виду,— я розумію. Послухайте, я піду, видивлятимусь, шукатиму в одному місці, в другому, обшукаю весь лазарет вздовж і вшир... і коли я не знайду її...
— І що, коли не знайдеш?..— спитав чернець із поважним, вичікувальним виглядом та з застережним поглядом.
Тоді Ренцо, в якого від шаленства, що спалахнуло на саму тільки думку про таку невдачу, померк світ в очах, рішуче сказав:
— Якщо я не знайду її, то спробую знайти декого іншого. У Мілані, або в клятому його палаццо, або край світу, або навіть у самому пеклі, а я таки розшукаю того негідника, що розлучив нас; якби той мерзотник не втрутився, то вже двадцять місяців Лючія була б моєю дружиною. І якщо нам судилося померти, то ми б хоч померли разом. І якщо він ще живий, я знайду його!
— Ренцо! — мовив чернець, схопивши хлопця за руку й ще суворіше дивлячись на нього.
— І якщо я знайду його,— вів далі Ренцо, геть засліплений гнівом,— якщо чума не впоралася з ним... Минув той час, коли мерзенний боягуз, оточений своїми браві, міг доводити людей до розпачу та ще й знущатися з них. Настав час зустрітися віч-на-віч, і я вже по-своєму розквитаюся з ним!
— Нещасний! — закричав падре Крістофоро голосом, до якого повернулась уся його колишня сила і гучність.— О нещасний!
Його схилена на груди голова звелася, щоки загорілися колишнім життям, і в очах запалахкотів страшний вогонь.
— Подивися, нещасний! — Однією рукою він стиснув і сильно струснув руку Ренцо, а другою повів перед собою, показуючи, скільки було можливо, на скорботну картину перед ними.— Дивися, хто карає! Хто судить, ніким не судимий сам! Хто б'є й прощає! А ти, земляний черв'яче, берешся чинити правосуддя! Та чи знаєш ти, що таке правосуддя? Іди, нещасний, іди звідси! Я був надіявся, так, я надіявся, що, перш ніж я помру, господь дарує мені втішення і я почую, що моя бідна Лючія жива, а можливо, я й побачу її, почую її обіцянку проказувати молитви на тій могилі, куди мене покладуть. Іди геть, ти відібрав у мене цю надію. Бог не залишив її на землі для тебе, і ти, зрозуміло, не маєш зухвальства вважати себе гідним того, щоб бог подумав послати тобі втішення. А про неї бог, звичайно, подумав, бо вона одна з тих душ, яким судилася вічна радість. Іди геть! Я не маю часу слухати тебе.