І з цими словами, відштовхнувши руку Ренцо, він попрямував до куреня, де лежали хворі.
— Падре! — вигукнув Ренцо, йдучи за ним із благальним виглядом.— Невже ви отак і проженете мене?
— Як? — усе тим же суворим голосом вів далі капуцин.— Ти смієш вимагати, щоб я забирав час у цих стражденних, котрі чекають від мене слова про всепрощення господнє, і вислуховував твої безумні речі, твої мстиві задуми? Я слухав тебе, коли ти шукав утішення й допомоги. Я залишив одне діло милосердя задля іншого. Але тепер у твоєму серці панує жага помсти. Чого ж ти хочеш від мене? Іди геть. Тут на моїх очах умирали покривджені, які прощали заподіяне їм зло, тут кривдники боліли серцем через неможливість вимолити прощення у покривджених ними, і я лив сльози з тими й з тими. Але що мені робити з тобою?
— О, я прощаю йому, воістину прощаю, прощаю навіки! — вигукнув юнак.
— Ренцо!— мовив чернець поважно і вже спокійніше.— Подумай про це. Скажи мені, чи багато разів ти прощав йому? — І, не дістаючи якийсь час відповіді, він похилив голову й глухим голосом, повільно заговорив знову:— Ти знаєш, чому я ношу цю одежу?
Ренцо відповів не відразу.
— Ти це знаєш? — знов спитав старий.
— Так, знаю,— відповів Ренцо.
— І я ненавидів. Я, хто дорікнув тобі тільки за думку, за єдине слово, я сам того чоловіка, якого ненавидів усім серцем, ненавидів дуже довго,— я вбив його.
— Так, але то був насильник, один із тих...
— Мовчи! — урвав його чернець.— Невже ти думаєш, що якби мені було за це якесь виправдання, то я не знайшов би його за тридцять років? О, коли б я міг вкласти тобі в душу те почуття, яке я завжди потім мав та й тепер маю до того чоловіка! Коли б же то я міг! Я? Ні. Але бог може, і хай він вчинить це!.. Послухай, Ренцо. Він бажає тобі більше добра, ніж ти собі бажаєш сам. Ти міг задумати помсту, але в нього досить сили й досить милосердя, щоб перешкодити тобі! Він виявляє до тебе милість, якої я, грішний, був надто негідний. Пам'ятаєш, ти не раз казав, що господь може спинити руку насильника. Та знай, що він може спинити й руку месника. Невже ти гадаєш, що коли ти бідний і скривджений, то він не зможе захистити від тебе чоловіка, створеного ним за своїм образом і подобою? Ти гадаєш, він дозволить тобі робити все, що ти захочеш? Ні! І знаєш, що ти можеш накоїти? Ти переймешся ненавистю й згубиш себе. Цим почуттям ти відштовхнеш від себе всяке благословення. Бо ж, хоч би як повернулися твої справи, хоч би як тобі пощастило, знай — усе окошиться на тобі покарою, доки ти не простиш його так, що вже ніколи більше тобі не доведеться сказати: «Я прощаю його».
— Авжеж,— сказав Ренцо, глибоко схвильований і вкрай зніяковілий,— я розумію, що ніколи не прощав його по-справжньому. Розумію, що говорив як тварюка, а не як християнин; і ось тепер, з милості господньої, я прощаю його від щирого серця.
— А якби ти побачив його?
— Я благатиму творця, щоб він дарував мені терпіння й зворушив його серце.
— Згадай лишень, що господь наказав нам не тільки прощати, але й любити наших ворогів! Адже він сам любив їх так, що прийняв за них смерть.
— Я пам'ятаю це.
— Тоді йди за мною. Ти сказав: «Я знайду його». І ти його знайдеш. Ходімо, і ти побачиш чоловіка, до якого почував таку ненависть, кому бажав зла і кому сам хотів вчинити зло, побачиш чоловіка, господарем чийого життя ти хотів стати.
Взявши Ренцо за руку й стиснувши її так, як міг би зробити квітучий здоровий юнак, він рушив уперед. Не сміючи ні про що розпитувати, Ренцо пішов за ним.
Ступивши кілька кроків, чернець зупинився біля входу до одного з куренів, подивився на Ренцо з поважним і воднораз із ніжним виразом, а тоді завів юнака досередини.
Перше, що відразу впадало у вічі, був хворий, який сидів на соломі в глибині куреня. Проте цей хворий був не в тяжкому стані, і навіть могло здатися, що він одужує. Побачивши ченця, хворий похитав головою, ніби бажаючи сказати: «Ні». Чернець схилив голову на знак печалі й покори. Тим часом Ренцо, роззираючись із неспокійною цікавістю, помітив трьох-чотирьох хворих, і його погляд затримався на одному з них. Той лежав осторонь, на матраці, загорнутий у простирадло, з накинутим на нього ошатним плащем замість ковдри. Придивившись уважно, Ренцо впізнав дона Родріго й мимоволі відступив назад. Та чернець, знову стиснувши йому руку, притяг юнака до ніг убогого ложа і, простягши другу руку, вказав на чоловіка, що лежав перед ним.