Тут глухий гул скарг і ридань, чимраз дужчий серед натовпу, враз стих, коли всі побачили, що праведник накинув собі на шию вірьовку й звільна опустився навколішки. Запала глибока тиша. Всі чекали, що він скаже далі.
— За себе,— почав він,— за всіх моїх побратимів, котрі удостоїлися бути прикликаними до високого служіння Христу, я смиренно прошу у вас прощення, якщо ми не виконали гідним чином свого високого обов'язку. Коли через лінощі й слабість плоті ми були не досить уважні до ваших потреб, не досить швидко відгукувалися на ваш поклик; коли злочинна роздратованість часом примушувала нас з'являтися перед вами з невдоволеним, суворим виглядом; коли іноді негідна думка про те, що ми потрібні вам, спонукала нас ставитись до вас з неналежною покорою; коли наша немічність штовхала нас вдаватися до будь-яких ганебних дій,— коли все це було, то простіть нас! Хай залишить господь так само й вам борги ваші й благословить вас.
І, широко перехрестивши слухачів, він підвівся. Ми змогли переказати якщо не точні слова, то принаймні зміст і суть того, що він насправді сказав, але його стан, у якому ці слова мовлено, годі описати. Це був стан людини, що визначала для себе служіння зачумленим як велике добродіяння; людини, що каялася в недостатній своїй підготовці до цього служіння, бо справді почувала себе недостойною його; людини, що просила прощення, бо глибоко була переконана в своїй недосконалості. Тепер уявіть собі, якими риданнями й сльозами відповідали на ці слова люди, що бачили навколо себе отців капуцинів, зайнятих виключно служінням їм, бачили, як багато з них тут само й помирає, бачили того, хто промовляв тепер від імені всіх і був завжди перший як у роботі, так і віддаючи накази, за винятком того часу, коли сам перебував край могили. Гідний подиву чернець узяв потому великого хреста, прихиленого до пілястра, поставив його перед собою, зняв біля зовнішнього портика сандалі, зійшов зі сходинок і, пройшовши крізь натовп, який шанобливо розступився, рушив уперед, щоб очолити хід.
Заливаючись слізьми, ніби він також був один із тих, у кого випрошувано це своєрідне прощення, Ренцо відступив убік і став біля якогось куреня. Він стояв там і чекав, напівсхований від поглядів оточуючих, вистромивши вперед тільки голову, з широко розплющеними очима. Його серце прискорено билось, але водночас у ньому зажевріла якась нова й особлива віра, породжена, гадаю, тим зворушенням, яке викликали в Ренцо проповідь і оця картина зворушення загального.
І ось з'явився падре Феліче, босий, з мотузкою на шиї, з високо піднятим довгим, важким хрестом. Його бліде й схудле обличчя виказувало каяття й воднораз мужність. Він ступав повільним, але твердим кроком людини, яка тільки й думає про те, щоб щадити слабості інших. Та й взагалі всім своїм виглядом він нагадував людину, якій надмірна праця й злигодні додавали сили витерпіти те, що було нерозривно пов'язане з її служінням. Слідом за ним ішли старші діти, переважно босоніж, лише декотрі були зовсім одягнені, а більшість просто так, в самих сорочках. Потім ішли жінки, майже кожна вела за руку яку-небудь дівчинку, й усі славили співом Господа. Їхні кволі голоси, бліді й знесилені обличчя могли наповнити співчуттям душу всякого, хто б спостерігав це видовище. Ренцо пильно вглядався в тих, що проходили, продивляючись ряд за рядом, обличчя за обличчям, не пропускаючи жодного. Процесія рухалася так повільно, що він мав цілковиту змогу робити це. Люди йшли і йшли, а він дивився й дивився, та все намарне. Ренцо швидко обвів поглядом останні ряди. Їх уже лишилося небагато; останній ряд; ось пройшли всі. Обличчя незнайомі. З безсило звислими руками й похиленою головою супроводив Ренцо поглядом останній ряд жінок, а за ним уже йшов ряд чоловіків. Юнак увесь напружився, в серці зродилася нова надія, коли за чоловіками показалося кілька возів, на яких сиділи ті, що видужували, але ще були неспроможні ходити. Тут жінки їхали останніми, і вся валка рухалася повільно, тому Ренцо зміг роздивитися буквально всіх, жодна не уникла його погляду. І що ж? Він вдивлявся в перший віз, у другий, у третій і так далі з однаковим успіхом, аж до останнього, на якому вже нікого не було, крім одного капуцина з поважним обличчям і ціпком у руці, розпорядника всього ходу. Це був той самий падре Мікеле, якого, як ми вже казали, було дано падре Феліче в помічники для управління лазаретом.