— Чи ви вірите,— вів далі старий, опустивши очі,— що бог надав церкві право скасовувати борги та зобов'язання, взяті на себе людьми перед ним, якщо тільки це приведе до безсумнівного добра.
— Так, я вірю цьому.
— Тож знайте таке: поставлені в цьому світі опікуватися душами людськими, ми маємо щодо всіх, хто звертається до церкви, якнайширші права, і, отже, я можу, коли ви попросите мене про це, зняти з вас будь-яку обіцянку, пов'язану з цією обітницею.
— Але хіба не гріх відступатися, каятися в обітниці, даній мадонні? Я ж дала її тоді від щирого серця...— сказала Лючія, дуже схвильована раптовим проблиском такої несподіваної,— все ж доводиться визнати,— надії і водночас пройнята якимсь раптовим страхом, підкріплюваним думками, які ось уже відколи не давали їй спокою.
— Гріх, дочко моя? — перепитав чернець.— Гріх звертатися до церкви й просити її служителя застосувати владу, надану йому церквою, а церкві — богом? Я був свідком того, якими шляхами поєднано ваші душі, і якщо будь-коли мені здавалося, що двоє людей гідні бути з'єднаними богом, то цими двома були ви. І тому я не бачу, чому господу богові потрібно роз'єднувати вас тепер. І я благословляю його за те, що він надав мені, своєму недостойному рабові, право говорити від його імені й повернути вам ваше слово. І коли ви попросите мене зняти з вас цю обітницю, я без жодного вагання вчиню так. Я навіть хочу, щоб ви попросили мене.
— Тоді, тоді... я прошу вас про це,— мовила Лючія, і її обличчя при цих словах виказувало тільки ніяковість.
Чернець, знаком підкликав юнака, що стояв у найдальшому кутку, пильно стежачи (а йому нічого іншого й не залишалося робити) за розмовою, в якій він був так зацікавлений. Коли Ренцо підійшов, падре Крістофоро мовив уже гучніше, звертаючись до Лючії:
— Владою, даною мені від церкви, оголошую вас вільною від обітниці незайманості, відпускаючи те, що могло бути в ній нерозважне, й знімаючи з вас усяке зобов'язання, яке ви могли при цьому взяти на себе.
Хай уявить собі читач, якою музикою пробриніли ці слова у вухах Ренцо. Він палко подякував поглядом тому, хто промовив їх, і відразу став шукати зустрічного погляду Лючії, але даремно.
— З певністю й миром поверніться до колишніх ваших намірів,— провадив далі капуцин, звертаючись до дівчини,— знову просіть у господа благодаті, якої ви просили в нього, щоб стати доброчесною дружиною; і вірте, що він іще щедріше дасть вам цю благодать тепер, після стількох страждань. А ти, сину мій,— звернувся чернець до Ренцо,— пам'ятай про таке: коли церква вручає тобі що подругу, то вона робить це не задля твоєї скороминущої житейської втіхи, що має завершитися великим болем у хвилину розлуки, хоч би яка та втіха була повна й без найменших домішок прикрості. Церква робить це, щоб скерувати вас обох на шлях нескінченного втішення. Любіть одне одного, як супутники в дорозі, з думкою про майбутню розлуку й з надією з'єднатися навіки. Висловіть подяку небу за те, що воно привело вас до нинішньої зустрічі не шляхом гучних і скороминущих радостей, а шляхом страждань і лих, щоб підготувати вас до зосередженої й спокійної радості. Якщо господь пошле вам дітей, поставте собі за мету виховати їх для нього, вселити їм любов до нього й до всіх людей; тоді і все інше прикладеться. Лючіє! Чи казав він вам,— кивнув падре Крістофоро на Ренцо,— кого він тут бачив?
— О, падре, казав!
— Моліться за нього! Будьте ревні в цих молитвах. Помоліться й за мене!.. Діти мої! Мені хочеться, щоб у вас залишилася пам'ять про бідного ченця.— І, мовлячи це, він дістав із торби скриньку з простого дерева, але оброблену та відполіровану з великою ретельністю, якою відзначалися капуцини, й провадив далі: — В ній шматочок хліба... перший, що я випросив Христа ради,— того хліба, про який ви чули. Я залишаю його вам: бережіть його й показуйте своїм дітям. Вони ввійдуть у скорботний світ і, може, в сумні часи пробуватимуть серед гордіїв та спокусників. Скажіть їм, хай вони завжди прощають, завжди й геть усе! І хай також моляться за бідного ченця.
І він віддав скриньку Лючії, яка взяла її благоговійно, ніби реліквію. Відтак падре говорив уже спокійнішим голосом:
— А зараз скажіть мені, чи є у вас тут, у Мілані, яке-небудь опертя? Де ви сподіваєтесь знайти пристановище, вийшовши звідси? І хто проведе вас до матері, яку, сподіватимемось, господь зберіг при доброму здоров'ї?