Отож наш подорожній пішов весело, не задумуючись, де, коли і як влаштуватися на ночівлю,— і чи потрібна вона йому взагалі,— так він поспішав уперед, прагнучи якнайскоріше дістатися до рідного села, щоб поговорити з ким-небудь, про все розповісти, а головне, чимшвидше вирушити до Пастуро на пошуки Аньєзе. Він ішов, геть згубивши голову від подій цього дня. Та над усіма тими прикростями, жахами та небезпеками весь час панувала одна радісна думка: «Я знайшов її; вона здорова; вона моя!» І тоді Ренцо починав стрибати так, аж бризки летіли від нього на всі боки, як від пуделя, що виліз із води; іноді він удовольнявся легким потиранням рук і йшов далі ще веселіше, ніж доти. Дивлячись на дорогу, він пригадував, те, про що думав тут напередодні вранці, коли прямував до Мілана, але з особливим задоволенням пригадував саме ті думки, які він тоді марно намагався відігнати від себе: сумніви щодо того, чи вдасться знайти її, а якщо вдасться, то чи жива вона серед такої сили мертвих і присмертних! «І ось я знайшов її живу!» — радів він.
Подумки Ренцо переносився до найстрашніших хвилин того дня, уявляв себе з дверним молотком у руках: чи там вона, чи ні? І раптом невтішлива відповідь, а згодом — напад зграї божевільних негідників. Далі — лазарет, ціле людське море, і там він захотів знайти її! І таки знайшов! Ренцо пригадував ту мить, коли скінчився хід одужуючих; що то була за мить! Яке горе, коли й там її не виявилось! А тепер йому геть усе байдуже. А це жіноче відділення. І там, за тим куренем, коли він зовсім цього не чекав, пролунав раптом голос, її голос! І потім — побачив її, побачив на ногах! Ну, а далі? Адже залишався ще отой нерозв'язаний вузол обітниці, затягнений тугіше, ніж будь-коли. Тепер і його розв'язано. Та й ненависть до дона Родріго, ця вічна злоба, яка загострювала всяке горе й отруювала всі радості, теж зникла... Але піднесений настрій помітно псувала непевність у долі Аньєзе, сумне передчуття щодо падре Крістофоро і, нарешті, свідомість того, що чума ще в повному розпалі.
Надвечір Ренцо прибув до Сесто. Злива, здавалось, і не збиралася вщухати. Проте юнак, хоч і промоклий до кісток, почував себе бадьоріше, ніж будь-коли; він знав, що тепер важко знайти притулок, та ще й маючи такий вигляд, тому він не став навіть і думати про ночівлю. Єдине, що його турбувало, це відчуття голоду, бо ж радісний настрій допоміг би йому легко перетравити не тільки убогий суп, яким нещодавно пригощав його капуцин. Він роззирнувся на всі боки, чи не видно поблизу пекарні, й побачив її. Після того як пекар, виконавши потрібні маніпуляції, подав йому щипцями два шматки хліба, Ренцо засунув один до кишені, другий — у рот і попростував далі.
Коли він проходив через Монцу, вже впала ніч. Але йому вдалося знайти ворота, які вивели його на вірну дорогу. Іти по ній було гидко й неприємно, бо можете собі уявити, в що вона перетворювалася під час злив. Прокладену між двома схилами (як і всі тамтешні дороги, про що ми, напевно, вже згадували в іншому місці), на взірець річкового русла, її тепер можна було б назвати коли й не річкою, то справдешнім стічним ровом. Щокрок траплялися такі ковбані, звідки ледь вдавалося витягати ноги, не кажучи вже про черевики. Та Ренцо порався з цим у міру своїх сил, не гарячкуючи, без лайки й досади, бо знав, що кожен крок, хоч би яких він коштував зусиль, просуває його вперед, і що злива колись та вщухне, і що в свій час неодмінно настане день, і що шлях, який він тимчасово долає, буде тоді вже позаду.
Скажу також, що він думав про це тільки тоді, коли вже був неспроможний думати про щось інше. Це йому правило за своєрідну розвагу, бо його думка, напружено працюючи, силкувалася пригадати події минулих сумних років: адже позаду лишилося стільки всяких утруднень, стільки завад, стільки хвилин, коли він уже був готовий покинути всяку надію і вважати все втраченим. І як противага цьому — мрії про зовсім інше майбутнє: зустріч з Лючією, весілля, влаштування господарства, взаємні розповіді про колишні злигодні і розмови про все подальше життя.
Що він робив, коли перед ним поставали дві дороги? Чи то якесь знання місцевості та слабке присмеркове світло допомагали йому весь час триматися правильного шляху, чи то він угадував його, йдучи навмання,— цього я не зможу вам сказати. Сам він, звичайно розповідаючи свою історію з докладними подробицями і навіть дещо задовго (це змушує нас припускати, що наш анонім чув її з його власних уст і, мабуть, неодноразово),— отож сам він, доходячи до цього місця, казав, що про ту ніч він згадує ніби крізь сон. Хоч хай там як, а наприкінці тієї ночі він опинився на березі Адди.