Було ще рано, коли він прийшов туди: адже бажання чимскоріше добутися до кінця він мав не менше, ніж читач. Спитав про Аньєзе й дізнався, що вона здорова. Йому вказали на самотній будиночок, де вона жила. Юнак попрямував туди й з вулиці гукнув хазяйку. Зачувши його голос, Аньєзе притьмом кинулась до вікна, і, поки вона, розтуливши рота, збиралась вимовити чи то якесь слово, чи то вигук, Ренцо випередив її:
— Лючія видужала. Я бачив її позавчора. Вона вклоняється вам і незабаром повернеться. А я маю багато, дуже багато чого розповісти вам.
Несподівана поява Ренцо, радісна звістка, нетерпляче бажання дізнатися про все викликали у Аньєзе безліч запитань і вигуків. При цьому вона нічого не могла сказати до пуття. Потім, забувши про застережні заходи, до яких вона вже давно вдавалася, Аньєзе сказала:
— Зараз я вам відчиню.
— Постривайте, а чума? — відказав Ренцо.— Ви, гадаю, на неї не хворіли?
— Я не хворіла. А ви?
— Хворів. Тож вам треба поводитися чимобережніше. Я оце просто з Мілана. І, як ви ще почуєте, можна сказати, по вуха заліз в оту заразу. Щоправда, я геть поміняв одежу, з голови до ніг. Тільки ж ця хвороба іноді чіпляється, мов якісь чари. А що господь досі оберігав нас, мені хочеться, щоб ви були обережнішою, доки ця пошесть скінчиться. Адже ви — наша люба мама, і мені хочеться, щоб ми весело пожили вкупі й чимдовше, у винагороду за всі страждання, які ми перетерпіли,— принаймні я.
— Але ж...— почала була Аньєзе.
— Е, ні,— урвав її Ренцо,— не дозволяється жодних «але». Я знаю, що ви маєте на увазі; проте послухайте: вже більше не існує жодних «але». Ходімо кудись на свіже повітря, де можна розмовляти без усяких перешкод і без остороги, і ви дізнаєтесь про все.
Вказавши йому на город за будинком, Аньєзе мовила:
— Ходіть туди. Ви там побачите дві лавки одна проти одної, їх ніби навмисне там поставлено. А я зараз буду.
Ренцо зайшов на город і всівся на одній з лавок. За якусь хвилину на другій уже сиділа Аньєзе. І я певен, що якби читач, добре знаючи про всі попередні події, потрапив туди третім і навіч побачив, як вони жваво розмовляли, почув власними вухами всі ці висловлення, запитання, пояснення, вияви захвату, співчуття, поздоровлення, дізнався і про дона Родріго, і про падре Крістофоро, і про все інше, послухав усі ці описи майбутнього життя, такі самі ясні й визначені, як і описи минулого,— то я певен, він би ввійшов у смак і не захотів іти геть. Але мати перед собою всю цю розмову, написану на папері чорнилами, читати німі слова й не дізнатися про жодну нову подію, мені здається, йому навряд чи буде цікаво.
Наприкінці вони вирішили, що слід улаштуватися всім разом у Бергамо, в тому селі, де Ренцо вже добре прижився. Що ж до терміну, то годі було щось придумати, бо все залежало від чуми та всяких інших обставин. Тільки-но небезпека минеться, Аньєзе повернеться додому й чекатиме Лючію, або ж Лючія вже дожидатиме її там. За цей час Ренцо зможе навідуватись до Пастуро, щоб побачитися з матір'ю й повідомити її про все, що станеться.
Перш ніж іти, він запропонував Аньєзе грошей, мовивши:
— Осьде, як бачите, всі вони тут, оці гроші. Я так само дав обітницю не торкатися їх, аж доки все з'ясується. Тепер, якщо вони вам потрібні, принесіть сюди миску з водою й оцтом. Я вкину туди всі ці п'ятдесят золотих — такі новенькі й блискучі.
— Не треба, не треба,— відповіла вона,— у мене ще є гроші, і навіть більше, ніж мені потрібно. Прибережіть свою частку, вони вам знадобляться на господарство.
Ренцо повернувся до Пескато дуже вдоволений, знайшовши живу й здорову таку дорогу йому людину. Решту дня й усю ніч він провів у будинку свого друга. А назавтра знов рушив у дорогу, тільки вже в іншому напрямку, на свою нову батьківщину.
Він застав Бортоло також при доброму здоров'ї і вже не так боявся, що двоюрідний брат може захворіти, бо за ці кілька днів і там справи пішли на краще. Вже страждало куди менше людей, та й хвороба стала не та. Не було більше колишніх смертельних крововиливів і бурхливих нападів, лишилися тільки легкі пропасниці, здебільше періодичні, та, щонайбільше, невеликі безбарвні гнійники, які піддавалися лікуванню як прості чиряки. Усе довкола ніби враз змінилося,— ті, хто зостався живий, стали виходити з будинків, вітатися між собою, обмінюватися взаємними співчуттями й поздоровленнями. Подейкували вже про відновлення робіт. Хазяї заздалегідь підшукували собі робітників, надто в таких ремеслах, де й перед чумою їхня кількість була незначна, як, скажімо, у виробництві шовку. Не змусивши довго вмовляти себе, Ренцо обіцяв двоюрідному братові — але залишив за собою остаточне рішення — знову стати до роботи, тільки-но вернеться з Аньєзе та Лючією, щоб оселитися в Бергамо. А тим часом він розпочав найнеобхідніші приготування: купив великий будинок, що було тепер легко й не дуже дорого, придбав меблі й начиння,— цього разу він почав витрачати заощаджені гроші, але його гаманець мало постраждав, тому що все коштувало дуже дешево: речей було набагато більше, ніж бажаючих купувати їх.