— Все це дурниці,— вирік хтось із його співрозмовників.
— Е, ні,— відказав дон Ферранте, — я з цим не згоден: наука лишається наукою, треба тільки вміти застосовувати її. Крововиливи, висипи, карбункули, запалення привушних залоз, багрові бубони, чорні фурункули — усі ці розумні слова мають ясне й точне значення, але я кажу, що вони не мають ніякого стосунку до даного питання. Хто ж заперечує, що такі речі можуть бути і що вони навіть бувають? Вся справа в тому, щоб знати їхнє походження.
Тут починалися неприємності і для дона Ферранте. Поки він лише заперечував думку про існування зарази, то всюди знаходив уважних і прихильних слухачів, бо важко навіть описати, яким великим авторитетом тішиться професійний учений, коли намагається доводити те, в чому слухачі й так переконані. Та тільки-но він намагався доводити, що помилка цих лікарів, поряд з твердженням про наявність страшної й загальної хвороби, полягала ще у виявленні її причини,— тоді (я кажу про ту ранню пору, коли про чуму ніхто не хотів і слухати), замість прихильного вуха, він зустрічав самі тільки непокірні, незгідливі язики. Прийшов кінець його довжелезним проповідям, і своє вчення він міг поширювати тепер не інакше, як уривками й витягами.
— Істинна причина окремих захворювань, на жаль, існує,— казав він,— і визнати її змушені навіть ті, хто потім підтримує зовсім іншу, взяту з повітря... Хай-но вони спробують, якщо зможуть, заперечувати фатальне сполучення Сатурна з Юпітером. І хай-но ці синьйори візьмуть під сумнів дію впливів!.. Може, вони ще заперечуватимуть існування світил? Або ж надумають твердити, ніби світила існують на небесах просто так, хтозна для чого, як головки шпильок, увіткнутих у подушечку?.. Та, вибачте, кого вже я аж ніяк не розумію до пуття, то це синьйорів медиків: визнавати, що ми перебуваємо під таким підступним сполученням, а тоді раптом заявляти нам із незворушним обличчям: не торкайтесь тут, не торкайтесь там, і ви будете поза небезпекою! Неначе таке уникання матеріального дотику до земних тіл може зашкодити прихованій дії тіл небесних! І отак галасувати про спалення якихось ганчірок! Жалюгідні люди! Що, може, спробуєте спалити Юпітер? Спалити Сатурн?
His fretus[178], іншими словами — покладаючись на свої дотепні умовисновки, він не вдавався до жодних заходів безпеки проти чуми, заразився нею й зліг у постіль, щоб умерти, як герой Метастазіо[179], завівши суперечку з зірками.
А його знаменита книгозбірня? Вона й зараз, можливо, розкидана по прилавках букіністів.
Розділ тридцять восьмий
Якось увечері Аньєзе почула, що біля воріт зупинився екіпаж. «Напевне, вона!» І справді, то була Лючія разом із доброю вдовою. Їхні взаємні привітання нехай читач уявить собі сам.
Назавтра, рано-вранці, нагодився й Ренцо, який, ні про що не здогадуючись, прийшов, щоб відвести з Аньєзе душу в припущеннях, чому це Лючія так довго не їде. Як він повівся й що сказав, ми все те також полишаємо на читачеву уяву. Лючіїне ж привітання звучало так:
— Здорові були, як справи? — мовила вона у відповідь, потупивши очі, але без усякої ніяковості.
Не подумайте, що Ренцо сприйняв таке привітання як надто сухе й розтлумачив його як несприятливе для себе. Він сприйняв його дуже добре — так воно й мало бути. І як ото добре виховані люди вміють не надавати ваги зайвим виявам чемності, так і він чудово зрозумів, що за цими скупими словами криється вся та радість, яка була в Лючіїному серці. До того ж неважко було помітити, що дівчина мала два способи для вимовлення цих слів: один — для Ренцо, другий для інших людей.
— Добре, коли бачу вас,— відповів юнак теж банальною фразою.
— Бідний наш падре Крістофоро!..— сказала Лючія.— Моліться за спасіння його душі; хоча можна з певністю сказати, що зараз він молиться там за нас.
179
Метастазіо П'єтро (1698—1782) — італійський поет, автор популярних у XVIII ст. поетичних «мелодрам», написаних на історичні сюжети.