Поки доктор вибалакувався, Ренцо стояв і дивився на нього з захопленою увагою, мов той роззява на базарній площі, що дивиться на штукаря, котрий, напхавши в рота клоччя, тягне потім звідти нескінченну стрічку. Проте, коли він ясно збагнув, що саме мав на увазі доктор та яка вийшла плутанина, він перервав нескінченну стрічку, що тяглася з адвокатових уст.
— Ой, синьйоре докторе, таж ви не так мене зрозуміли! Усе зовсім навпаки. Нікому я не погрожував. Я не займаюсь такими справами: перепитайте хоч і все наше село, і всі вам скажуть, що я ніколи жодних справ із судами не мав. То зі мною обійшлися підло, і я прийшов до вас дізнатися, як мені діяти, щоб домогтися правди. Я дуже радий, що познайомився з цим указом.
— Чорт забирай! — вигукнув доктор, витріщивши очі.— Що це за дурниці ви мелете! Ото завжди так,— усі ви такі! Ви що, не вмієте ясно викладати справу?
— Вибачте мені, але ви самі не дали мені часу на це. Зараз я вам розкажу, як воно є. Так от, щоб вам було відомо, сьогодні я мав повінчатися,— тут голос у Ренцо затремтів,— повінчатися сьогодні з дівчиною, з якою ми заручені з цього літа; і на сьогодні, як бачите, вінчання було призначено самим священиком, і все було готове до весілля. Та раптом синьйор курато починає вигадувати всякі відмовки... одне слово,— не стану вам довго надокучати,— я його змусив говорити як належить, без вивертів, і він мені признався, що йому під загрозою смерті було заборонено вінчати нас. Цей тиран, дон Родріго...
— Замовкніть! — відразу урвав його доктор, насупивши брови, зморщивши свого червоного носа й скрививши рота.— Чого це я повинен ламати голову над такими дурницями? Провадьте такі розмови між собою, коли не вмієте зважувати своїх слів; і не приходьте з цим до благородного чоловіка, який знає, чого вони варті. Ідіть собі, йдіть: ви й самі не розумієте, що говорите! Я з хлопчаками не зв'язуюсь і не хочу слухати такої балаканини, такої маячні...
— Клянусь вам...
— Ідіть собі геть, кажу вам! Нащо мені ваші клятви! Я в цю справу не втручаюся, я вмиваю руки.— При цьому адвокат заходився потирати руки, ніби й справді мив їх.— Навчіться спершу говорити, адже не гоже отак ошелешувати благородного чоловіка!
— Та ви послухайте, послухайте лишень! — марно повторював Ренцо. Однак доктор, не перестаючи лаятись, штовхав його обіруч до виходу. Нарешті, притиснувши його до дверей, він відімкнув їх, покликав служницю й сказав їй:
— Негайно верніть цьому чоловікові все, що він приніс: нічого мені від нього не треба, нічогісінько.
Цій жінці ще жодного разу, відколи вона тут служила, не доводилось виконувати подібного наказу, але його було висловлено з такою рішучістю, що вона не посміла перечити. Взявши чотирьох бідолашних каплунів, служниця віддала їх Ренцо, поглянувши на нього з презирливим співчуттям, ніби хотіла сказати: «Либонь, гарненько ти прошпетився». Ренцо не хотів був брати птахів, але доктор залишився непохитним; і хлопець, вражений і роздосадуваний більше ніж будь-коли, мусив забрати відкинуті жертви й вернутися додому, щоб повідати жінкам про блискучий успіх свого паломництва,
А за його відсутності жінки, зі смутком змінивши святкове вбрання на буденну одіж, знову почали радитися. Лючія при цьому знай ридала, а Аньєзе зітхала. Потому як мати висловилась про значні результати, яких можна було сподіватися від адвокатових порад, Лючія сказала, що треба всіляко шукати виходу; що падре Крістофоро — такий чоловік, який не тільки дасть пораду, але й зробить усе можливе, коли йдеться про підтримку бідних людей; тож, мовляв, дуже добре було б дати йому знати про те, що сталося. «Певна річ»,— підтвердила Аньєзе, і вони вдвох заходилися обговорювати, як це зробити. Піти самим до монастиря, за дві милі від їхньої господи,— на це в них у такий день не вистачало духу, і, звичайно, ні одна розумна людина не порадила б їм так учинити. Але поки вони прикидали так і сяк, зачувся легкий стукіт у надвірні двері і відразу по тому — тихий, але чіткий вигук: «Deo gratias!»[29] Лючія, здогадавшися, хто це міг бути, побігла відчиняти. Досередини зайшов, привітно вклоняючись, послушник-капуцин[30], монастирський збирач милостині. Через його ліве плече був перекинутий подвійний мішок, який він міцно притискав до грудей обома руками, перехопивши його посередині, де був отвір.
30
Капуцин — чернець, який дотримується статуту ордену, але не живе в монастирі. Католицький чернечий орден капуцинів (відгалуження францисканського ордену) засновано 1525 р. для боротьби з протестантським рухом, і відтоді він править за знаряддя реакційної політики Ватикану. Капуцини носять гостроверху, пришиту до сутани відлогу (по-італійському cappuccio). Звідси назва ордену.